Я тримав Кларині руки, а вона дивилась на мене своїми правдивими блакитними очима й схвильовано говорила:
— Вам одному скажу я щиро, що нізвідки мені не було так шкода виїжджати… Через цю метушню під час від'їзду немає навіть часу, щоб щось сказати, але як мені сумно!.. У Франкфурті я зустрічаюся з багатьма освіченими людьми і з артистами, та все ж… сама не знаю… є якась різниця… ви, поляки, ніби якісь більш чутливі інструменти. А вже про вас особисто нема що й казати!
— Ви дозволите писати вам?
— Звичайно, я саме хотіла просити вас про це. І я вам писатиму. Хоч у мене і є музика, однак мені її вже не завжди вистачає. Гадаю, що й вам самому інколи захочеться написати мені, бо хоч у вас багато друзів, але такого відданого, як я, такого доброзичливого друга у вас, мабуть, немає. Я така дурна, що мене все хвилює, а зараз ще й треба їхати…
— Ми обоє весь час мандруємо по світу: ви як артистка, а я як циган, отож скажемо одне одному не "прощай", а "до побачення"!
— До побачення! До якнайшвидшого побачення! Ви теж артист! Можна не грати, не писати, не малювати, та все ж душею бути артистом. Я це зрозуміла з першої ж хвилини знайомства з вами і ще зрозуміла, що ви ніби й щасливий, а насправді вам буває страшенно сумно. Тому пам'ятайте, що є одна німкеня, яка любить вас, як сестра.
Я поцілував їй руку, а вона, подумавши, що я вже хочу йти, поквапливо мовила:
— Ще є час, був тільки другий дзвінок.
Мені, відверто кажучи, вже хотілось попрощатися з нею. Ох, які в мене стали нерви! Кларина родичка була в плащі з прогумованої тафти, який страшенно шелестів при кожному її русі, те шелестіння, точніше, свистіння гуми доводило мене просто до нестями. Та й до відходу поїзда лишалося всього кілька хвилин. Нарешті, коли до купе вбігла Снятинська, я вийшов.
— Франкфурт, Гільсту! — крикнула мені вслід Клара. — З дому мені перешлють листа, хоч де б я була!
За хвилину я вже стояв на пероні, під вікном вагона, серед людей, які щось вигукували, прощаючись із Кларою, і ці вигуки змішувалися з сичанням пари, уривчастим пихканням локомотива й криками залізничників. Раптом вікно купе опустилось, і я ще раз побачив миле, приязне обличчя.
— Де ви проведете літо? — спитала Клара.
— Не знаю; я вам напишу, — відповів я.
В цю хвилину локомотив запихкав швидше, пролунав свисток, і поїзд рушив. Ми востаннє попрощалися вигуками з Кларою. Вона посилала нам рукою поцілунки, аж поки зникла в темряві.
— Ви будете дуже сумувати? — спитала мене зненацька Снятинська.
— Дуже! — відповів я і, вклонившись їй, пішов додому.
В мене справді було таке почуття, наче поїхала людина, яка могла мені чимось допомогти. Я був дуже розстроєний. Може, до цього спричинився похмурий, дощовий вечір, такий туманний, що всі вуличні ліхтарі здалеку скидалися на райдужні круги. Остання іскорка надії погасла в мені. Песимізм, здавалося, був не тільки всередині в мені, але, як повітря, охоплював увесь навколишній світ, осідав на предметах і на людях, проникав у всі щілини, у всі живі істоти.
Я йшов додому пригнічений, з тривогою в серці, немов передчуваючи якусь невідому, невиразну небезпеку. На хвилину в мені прокинулась шалена ностальгія за сонцем і гарною погодою, за краями, де немає таких дощів, мороку й туманів. Здавалось, якщо я втечу туди, де дуже ясно, то саме світло там чогось не допустить до мене, від чогось мене захистить. Усі мої думки зосередились на одному слові, яке я повторював, наче луна: "Виїхати! Виїхати!" Та раптом мене охопив страх від думки, що, виїхавши, я залишу тут Анельку одну й віддам її на поталу невідомій небезпеці, від якої сам хочу втекти. Знаю, що це моя вигадка, що Анельці було б краще, якби я виїхав, але не можу позбутися відчуття, що це було б з мого боку якимсь боягузтвом і підлістю…, І це сильніше від будь-яких міркувань… Зрештою оце "виїхати" — пусте слово. Я можу повторювати його собі, вірити в нього, але якби мені довелося перейти до дії,— виявилося б, що від'їзд найменш можливий зі всіх вчинків, які я спроможний здійснити. Я вклав у своє кохання так багато нервів і життя, що, здається, мені легше дати розтерзати себе на шматки, аніж від нього відірватись.
У мене так розвинені здатність контролювати свої думки й самоаналіз, що здається неймовірним, щоб я міг збожеволіти. Цього я не можу навіть уявити собі, хоч інколи відчуваю, що мої нерви вже натягнуті до краю.
Шкода, що тут немає Клари. Останнім часом я рідко бачився з нею, але мені приємно було думати, що вона близько, — тепер Анелька повністю заволодіє мною, я віддам їй і ту частину душі, яку віддав спокійній приязні й дружбі.
Повернувшись додому, я застав у себе молодого Хвастовського; він приїхав увечері, щоб порадитися зі своїм братом-книгопродавцем. Вони тут відкривають якусь крамницю шкільних підручників. Завжди вони щось влаштовують, завжди чимось займаються, тому їхнє життя наповнене вщерть. Я вже дійшов до того, що, побачивши Хвастовського, зрадів, мов дитина, яка, боячись привидів, радіє, коли хто-небудь увійде до кімнати. Його душевне здоров'я підбадьорює мене. Він сказав, що пані Целіна почуває себе вже краще й десь через тиждень зможе їхати до Гаштейна. Це чудово! Скоріше б змінити обстановку! Я всіляко намагатимусь пришвидшити наш від'їзд. Умовлю й тітку, щоб поїхала разом із нами. Вона це зробить заради мене, тоді ніхто не дивуватиметься, що і я поїду. Тепер принаймні я чогось хочу й дуже хочу! Там я матиму можливість піклуватись про Анельку! Ми будемо ще ближчі одне до одного, ніж у Плошові. Мені стало трохи легше на серці, бо сьогодні був жахливий день, мене ніщо так не пригнічує, як погана погода. Ще й зараз чую, як дощ порощить по ринвах, але в просвітах між хмарами вже де-не-де видніють зірки.
12 червня
Сьогодні приїхав Кроміцький…
Гаштейн, 23 червня
Вже тиждень, як ми приїхали до Гаштейна всім домом, тобто: Анелька, тітка, пані Целіна, я і Кроміцький!
Якийсь час я не робив записів у щоденнику, не тому, що мені це набридло чи я не відчував у цьому потреби, а тому, що того, що відбувалося в моїй душі, не можна було виповісти жодними словами. Поки людина бореться з силою, яка давить на неї, доти в неї немає ні настрою, ні часу займатися чимось іншим. Я перебував у такому самому стані, як той приречений, що про нього розповідає у своїх записках Сансон: з нього здирали паси шкіри й заливали рани розтопленим оловом, а він у нестямі кричав: "Encore! Encore"[53] — аж поки знепритомнів. І я вже знепритомнів, тобто зовсім знесилів і повністю здався.