Де ж докази, що я помилився? Насамперед її опір.
Але ж я ніколи й думати не смів, що вона не опиратиметься. Я припускаю, що якась заміжня жінка до нестями закохалася в іншого чоловіка; та чи можна припустити, що й вона не опиратиметься й не боротиметься сама з собою і зі своїм коханим аж до останніх сил?
Опір не породжується любов'ю, але якщо ці дві сили можуть існувати поруч, як два птахи в гнізді, то вони не виключають одна одну.
Я веду цей щоденник не лише тому, що це стало вже моєю другою натурою і моєю пристрастю, не лише тому, що це єдина можливість вилити душу, а й тому, що це допомагає мені знову все пригадати, наново охопити розумом весь перебіг подій і в усьому розібратись. От і зараз я перечитую сторінки, на яких записана вся історія моїх стосунків з Анелькою після мого повернення до Плошова; тут зафіксовані мало не кожний її погляд, кожна наша розмова, кожна її усмішка й сльоза, кожний помічений мною порух її душі. І я не помиляюсь, ні, цей аналіз правильний! Це були слова, сльози, погляди й усмішки жінки, може, нещасливої, але небайдужої.
Моя поведінка не могла не вплинути на неї. Адже я не сліпий: в мене розривається серце, коли бачу, як вона з кожним днем усе більше худне, марніє, як її обличчя стає ніби все меншим, а руки — все прозорішими, — і в мене волосся на голові наїжачується від страху, коли я подумаю, що ця душевна боротьба коштує їй здоров'я. Однак усе це незаперечні докази. Її серце й думки зайняті мною. Власне тому вона така ж нещасна, як і я, — а може, ще нещасніша.
Я перечитав те місце, де пишу, що навіть не осмілювався думати, що Анелька не опиратиметься мені. Правда. так було спочатку, після мого повернення до Плошова, але останнього разу, коли ми поверталися з Варшави, я вже плекав якісь надії і помилився. Вона не зробила мені найменшої поступки, не виявила ніякого співчуття, не хотіла слухати мене, наче мої слова були блюзнірством; я бачив у її очах гнів і обурення, вона вирвала в мене свої руки, які я вкривав поцілунками, і весь час повторювала: "Ти мене ображаєш!" Її рішучість легко перемогла мою, бо я не сподівався такого вибуху. Ох! Як Анелька розгнівалась, вона навіть погрожувала мені, що вийде з екіпажа й піде пішки під дощем до Плошова. Слово "розлучення" обпекло її, мов розпечене залізо. Я нічого не домігся ані вибухами гніву, ані зухвальством, ані благаннями й освідченнями в коханні; все сприйнято Анелькою як зло, як образа, все було відкинуто й розтоптано. Сьогодні, коли я бачу, як вона ходить тут по кімнатах, знову лагідна й сумирна, мені здається, що тоді зі мною була якась інша жінка. Не буду нічого приховувати від себе. Я зазнав такої повної поразки, що якби в мене вистачило сили, якби я мав ще якусь мету в житті, то повинен був би сьогодні виїхати звідси.
Навіть коли припустити, що вона мене кохає, то що мені з того, якщо її кохання ніколи не розірве тих пут, які його зв'язують, ніколи не вирветься назовні, не відкриється мені жодним словом, жодним вчинком? Так само я можу собі уявити, що мене кохають давньогрецька Єлена, Клеопатра, Беатріче або Марія Стюарт! Таке і її почуття, яке нічого не хоче й нічого не вимагає. Може, її серце й належить мені, та яке це несміливе й безсиле серце!
Вона, може, позує перед собою в ролі благородної героїні, яка жертвує любов'ю в ім'я обов'язку, — і видається собі через це гарною. Заради цієї втіхи варто щось зробити! Гаразд! Жертвуй мною, але якщо ти думаєш, що багато чим жертвуєш, зрікаючись свого кохання, і задовольниш цим вимоги обов'язку, — то ти помиляєшся!
Я не можу, не можу більше про це ані думати, ані спокійно писати!
8 червня
Кокетка — це той самий лихвар; вона дає мало, а вимагає величезних процентів. Сьогодні я більш спокійний, можу тверезо думати, тому повинен признатись, що не можу звинувачувати Анельку в кокетстві. Вона нічого мені не обіцяла й нічого не вимагала. Те, що я в Варшаві вважав невинним кокетуванням з її боку, було просто хвилинним гарним настроєм і веселістю. Це я призвів до того, що сталося, я сам зробив багато помилок і сам у всьому винен.
Знати щось і брати до уваги — це зовсім різні речі. Ми можемо чудово розбиратися в чужих для нас душевних почуттях іншої людини, але, спілкуючись з нею, ми найчастіше виходимо тільки з власних поглядів. Так трапилось і зі мною. Я знав, принаймні відчував, що я й Анелька — двоє настільки різних людей, ніби ми жителі двох різних планет, але не здатний був про це весь час пам'ятати; я підсвідомо надіявся, що в даному разі вона вчинить так, як вчинив би я на її місці.
І хоч я відчуваю, що під сонцем ми найбільш не схожі одне на одного люди, що ми — як два полюси, але ще й зараз я пишу це й ніби дивуюсь: мені ще важко призвичаїтись до цієї думки. Та все ж це правда. Я в тисячу разів більш подібний до Лаури Девіс, аніж до Анельки.
Тепер я зрозумів, об що я розбився.
Об догматичну прямоту її душі.
Це та властивість, що її я втратив уже давно, і відсутність її зробила мої думки розкутими й вільними, хоч разом із тим зародила в мені смертельну недугу й стала моєю трагедією.
Зараз я це добре розумію — може, ще не досить глибоко, бо я чоловік настільки складний, що втратив здатність розуміти простоту… "Чую голос твій, але тебе не бачу"… Я страждаю своєрідним духовним дальтонізмом і не розрізняю деяких кольорів.
У мене не вкладається в голові, як можна кожну істину, хоча б і освячену віками, не роздивитися з усіх сторін, не розкласти її на частини, на часточки, атоми, — одне олово, розкладати доти, аж поки вона розсиплеться на порох, і її неможливо буде скласти знову в одне ціле.
А в Анельки не вкладається в голові, як можна правило, визнане моральним і освячене релігією, не вважати обов'язковим для себе.
Мені однаково, чи це переконання в неї усвідомлене, чи інстинктивне, вироблене власним розумом, чи набуте, — досить того, що воно вже ввійшло в її натуру.
Такі Анельчині погляди виявилися вже в тому, що вона казала з приводу Корицької: "Все можна довести, але коли робиш щось погане, сумління завжди говорить тобі! "Погано! Погано!" — і його нічим не переконаєш".