Кроків за сто від трибун я побачив у колясці задерикуватий носик і рожеве личко Снятинської. Коли я підійшов привітатись, вона сказала мені, що її чоловік пішов розшукувати панну Гільст, і, не переводячи подиху, засипала мене запитаннями: як здоров'я тітки й пані Целіни?
Чи є Анелька на скачках? Як вона з матір'ю може поїхати до Гаштейна, якщо пані Целіна не підводиться з ліжка? Чи виграє Нотибой? А що буде, коли він програє? Скільки гостей буде в мене на обіді? Поки я стояв біля коляски й слухав її, то помітив, що в неї надзвичайно добрий вираз очей і дуже гарненька ніжка; а щоб відповісти на всі її запитання разом, так, як вони й були задані, мені були б потрібні — як каже шекспірівська Розаліна — уста Гаргантюа. Тому, відповівши п'яте через десяте й попросивши, щоб вона з чоловіком після скачок їхала просто до мене, я теж пішов слідом за Снятинським шукати Клару, вважаючи, що мені треба хоча б підійти до її екіпажа. Виявилося, що він стоїть недалеко від тітчиного. Клара скидалась на горбочок, вкритий квітками геліотропа. Її оточили артисти й меломани, вона весело розмовляла з ними. Побачивши мене, злегка нахмурилась і привіталася зі мною трохи холодно, але я розумів, що досить якогось мого теплого, дружнього слова, щоб ця холодність змінилася щирою сердечністю. Однак я залишився дуже стриманим і після п'ятнадцятихвилинної ввічливої, церемонної розмови пішов далі, перемовився на ходу кількома словами з іншими знайомими й повернувся до нашого екіпажу, бо за цей час скінчилися два перших змагання й настала черга Нотибоя.
Я глянув на тітку: в неї був урочистий вираз обличчя; але помітно було, що вона докладає зусиль, щоб зберігати холоднокровність. Зате Анелька була занепокоєна. Ми довгенько чекали, поки вивели коней, їх чомусь зважували довше, ніж звичайно. Тим часом прибіг Снятинський, вже здалека вимахуючи довгими руками й показуючи нам білети, куплені на тоталізаторі.
— Я поставив мільйони на Нотибоя! — вигукнув він. — Якщо він мене підведе, я вимагатиму закладну на Плошів.
— Сподіваюсь, — поважно почала тітка, — що ви…
Але вона не закінчила: в цю хвилину над темною масою людей, що стовпились біля трибуни, замайоріли різнобарвні жокейські куртки. Коней виводили на бігову доріжку. Деякі з них, опинившись на волі, відразу ж чвалом мчали до того місця, звідки починалися скачки; інші йшли повільним, спокійним кроком. Після старту наїзники проїхали чвалом мимо нас щільною групою, не дуже швидко, тому що мав бути ще другий забіг і треба було берегти коней. Та вже на другому повороті ряд розтягнувся ланцюгом. Здавалося, ніби вітер розвіяв по дорозі купку квіткових пелюсток. Попереду мчав жокей у білому вбранні, за ним — у голубому з червоними рукавами і в червоній шапочці, далі мчали двоє поряд, один весь у червоному, другий — в червоно-жовтому, а наш оранжевий Куба займав передостаннє місце, маючи позаду себе жокея в білому з синім. Однак такий порядок утримувався недовго. Коли коні досягли протилежної межі круга, в екіпажах зчинилась метушня; найбільш цікаві жінки ставали на сидіння, щоб не пропустити жодного епізоду скачок; за їхнім прикладом це ж саме вчинила й тітка, яка вже не могла більше всидіти на місці.
Анелька поступилася своїм місцем панні Завіловській, яка після недовгих церемоній стала поруч із тіткою, а я поставив Анельку на передньому сидінні, і тому, що вона не мала на що опертись, я став поряд з нею й підтримував її за руку. Признаюсь, у ці хвилини я менше думав про скачки, ніж про те, що ця ніжна, дорога рука лежить у моїй і не виривається. Тітчина спина трохи затуляла мені видовище, але, звівшись навшпиньки, я окинув поглядом усе поле і жокеїв, які вже досягали повороту по той бік поля. Здалеку вони були схожі на якихось світлих жуків, що летіли в повітрі. З такої відстані біг здавався повільним, і в рухах передніх та задніх кінських ніг було щось механічне. Все ж цей різноколірний ланцюг, який, здавалося, рухався повільно, швидко залишав позаду себе простір. Жокеї знову помінялись місцями. Попереду весь час ішов білий жокей, за ним — червоний, а третє місце тепер займав наш Куба. Інші дуже відстали, відстань між ними й передніми з кожною хвилиною збільшувалась. Видно, Нотибой був непоганим конем. На мить я втратив їх усіх з очей, але побачив їх знову, коли вони промчали мимо нас. Червоний жокей уже ось-ось наздоганяв білого, а Куба був ще ближче до них обох. Тепер я знав, що білий відстане, тому що в його коня боки були вже такі мокрі й блискучі, немов облиті водою. Червоний жокей був грізним суперником, проте я подумав, що в найгіршому разі Нотибой здобуде другу нагороду, і поразка не буде цілковитою. Підбадьорило мене й те, що ішов він так незворушно і так спокійно й рівномірно викидав ноги, паче виконував якусь повсякденну роботу. Зацікавлення глядачів наростало з кожною хвилиною.
— Нотибой програв? — спитала мене пошепки Панелька, побачивши, в якому порядку пробігли коні мимо трибуни.
— Ні, люба. Вони мають зробити ще одне коло, — відповів я, легенько стискаючи її руку.
Вона й зараз не забрала руки. Правда, вся її увага була прикута до скачок. Коли коні появилися з-за повороту дороги, що його затуляла від нас трибуна, Куба був уже другим; а кінь білого жокея так знесилів, що й троє вершників, які були позаду, почали наздоганяти його. Всім було ясно, що боротьба провадитиметься лише між червоним жокеєм і оранжево-чорним. Куба ще більше наблизився до червоного, між ними тепер була відстань, на якій могло б поміститися п'ятеро чи шестеро коней; так вони обскакали значну частину поля. Зненацька шум на трибунах сповістив нам, що відбувається щось незвичайне. Я побачив: Куба рішуче наздоганяв свого супротивника. Шум на трибунах перейшов у голосні розмови. Анелька так захопилася видовищем, що сама тепер почала нервово стискати мою руку, щохвилини запитуючи: "Що там? Що там?" Вершники були вже на лівому боці поля. Червоний кілька разів шмагнув свого коня, і той рвонувся вперед, але Нотибой мало не доторкався до нього мордою. Шаленим чвалом обидва примчали до трибуни, і вона знову затулила їх від нас. За кілька секунд змагання мали скінчитись. На трибунах запала тиша, яка за мить змінилася вигуками. Багато людей побігли до мотузок, що ними було оточене поле, і в цю мить ми побачили червоні ніздрі й голову коня з витягненою, мов струна, шиєю, а над нею щось оранжево-чорне, і все це промчало, як вихор. На трибуні пролунав дзвінок — перемога була за нами.