26 травня
Сьогодні я написав Снятинському, що остаточно вирішив перевезти батькові колекції до Варшави. Зробив я це, сподіваючись, що від нього про таку новину дізнаються в редакціях газет, які негайно об'являть про моє рішення, як про велику громадянську заслугу. Анелька мимоволі почне порівнювати мене з Кроміцьким, і це порівняння буде на мою користь. Я телеграфував також у Рим, щоб мені якнайшвидше окремо вислали Мадонну Сассоферрата.
Під час сніданку я навмисне при всіх сказав Панельці, що батько в заповіті відписав їй цю картину. Вона дуже зніяковіла, бо відразу збагнула, що батько вважав її тод8 своєю майбутньою невісткою. Насправді ж у заповіті її імені навіть не було згадано; було тільки сказано: "Голову Мадонни, номер такий-то, призначаю для моєї майбутньої невістки". Але саме тому я й хотів віддати її Анельці. Тим часом згадка про цей запис у заповіті викликала в нас обох цілий ряд спогадів. Для того я й вчинив так, щоб Анелька думкою вернулась до тих давніх часів, коли вона мене кохала й могла відкрито кохати. Я знаю, що в її серці зосталося багато гіркоти і багато образи на мене. Інакше не могло бути. Вона теж безповоротно викинула б мене зі свого серця, якби не моє благання, яке я передав їй через Снятинського в останню мить. Ця обставина пом'якшує мою вину. Все-таки Анелька, думаючи про це, замислюється й над тим, що я хотів усе виправити, що я її кохав, страждав, розкаювався й досі розкаююсь, і якщо ми обоє тепер нещасливі, то в цьому є частка і її вини. Такі думки змусять її простити мені мій гріх, пошкодувати за минулим, в її уяві виникатимуть картини того щастя, яке було б сьогодні нашим хлібом насущним, якби не моя провина і її суворість.
Я й зараз побачив по її обличчю, що вона боїться тих чарівних видінь і намагається розсіяти їх розмовою про байдужі їй речі. Тітка зараз поглинута майбутніми скачками й так хоче, щоб наш Нотибой дістав перший приз, що ні про що інше не може думати; Анелька завела з нею розмову про скачки. Але говорила дуже неуважно, аби тільки щось говорити, й поставила тітці кілька таких запитань, що та нарешті роздратувалась і сказала їй:
— Дитино моя, бачу, що ти не маєш ніякого уявлення про скачки!
Я очима сказав Анельці: "Я знаю, що ти хочеш заглушити в собі в цю хвилину", — і вона зрозуміла мене так добре, наче я промовив це вголос. Справді, я майже певен, що вона так само безнастанно думає про наші з нею стосунки, як і я. Думка про позашлюбне кохання вже запала їй у душу й не полишає її ані на мить. Анельці доведеться з нею жити і зжитись. За таких умов серце жінки, яка навіть кохає свого чоловіка, може від нього відвернутись. Крапля води довбає камінь. Якщо Анелька хоч трохи кохає мене, якщо вона дорожить нашим минулим, вона повинна стати моєю. Я не можу думати про це спокійно, мені перехоплює подих від передчуття щастя.
На морських узбережжях подекуди трапляються сипучі піски. Мандрівникові, який ступив на них, немає рятунку. Інколи мені здається, що моє кохання схоже на такі піски. Я тягну на них Анельку, проте й сам провалююсь у них все глибше.
Аби тільки разом!
28 травня
Тітка тепер щодня проводить по шість-вісім годин у Бужанах, в одному зі своїх фільварків, розташованому за милю від Плошова, де марнує час, захоплюючись Нотибоєм і наглядаючи за англійцем Уебом, який тренує коня. Вчора я був там майже півтори години. Нотибой справді багатообіцяючий кінь і, може, він не виявиться надто "naughty"[46] коли настане пора показати себе. Та що це мене обходить! Різні справи вимагають моєї присутності в місті, але мені шкода покидати Плошів. Пані Целіна почуває себе гірше, ніж кілька днів тому. Щоправда, "молодий Хваст", так називав його тітка, вважає, що погіршення тимчасове, тільки радить, щоб завжди біля хворої хтось був і розважав її; інакше бідна жінка починає думати про втрату улюбленого Глухова і все більше хвилюється. Я виявляю до неї мало не синівську турботу, бо таким чином викликаю почуття вдячності в Анельки й привчаю її бачити в мені найближчу людину. В моєму серці вже немає колишньої образи на пані Целіну: вона надто нещасна, а крім того, я вже починаю любити всіх Анельчиних близьких — усіх, крім одного! Сьогодні і вчора я кілька годин просидів біля хворої разом з Анелькою та "Хвастом". Ми читали, розмовляли. Пані Целіна не спить по ночах, а лікар не дає їй снодійного, тому вдень, після кожної довгої розмови, вона звичайно міцно засинає, і що дивно — будить її тільки тиша. Тому навіть коли вона засинає, ми далі читаємо і розмовляємо. Так було й сьогодні. Якби не було лікаря, я міг би зовсім вільно поговорити з Анелькою.
Якраз сьогодні газети сповістили, що закінчено справу про розлучення красуні Корицької. Вся Варшава дуже цікавиться цією справою, а особливо моя тітка, яка є далекою родичкою Корицького. Я вирішив скористатись нагодою і заронити в Анельчину душу кілька уявлень, які в неї досі не виникали.
— Тітка даремно так обурюється вчинком Корицької,— мовив я дуже переконливо. — Я вважаю, що вона вчинила, як розумна й чесна жінка. Воля людини закінчується там, де починається любов; навіть тітка повинна з цим погодитись. Якщо Корицька кохає іншого, то їй нічого не залишається, як розлучитися з чоловіком. Я здогадуюсь, що сказала б тітка, і що ти, Анелько, про це думаєш зараз: ти думаєш, що їй залишається обов'язок, — чи ж не так?
— Гадаю, що й ти так думаєш, — відповіла Анелька.
— Безперечно. Треба тільки вирішити питання, по відношенню до кого має обов'язок Корицька?
Не зрозуміло, чому наш молодий лікар вважав за потрібне в цю хвилину попередити нас, що він не визнає свободи волі, але потім почав слухати мене уважно, бо йому подобалася сміливість моїх поглядів.
А я, помітивши здивований вираз Анельчиного обличчя, вів далі:
— Що може бути більш диким і нелюдським, як вимагати від когось, щоб він пожертвував любимою людиною заради нелюбимої? Різні релігії можуть дуже відрізнятись одна від одної, проте всі вони мають однакову етику; шлюб, згідно цієї етики, має бути побудований на коханні.
Чим же є шлюб? Або якийсь нерозривний і священний зв'язок, якщо він побудований на коханні, або, в протилежному випадку, це лише суперечна моралі й релігії угода, яка має бути розірвана як неморальна. Інакше кажучи, обов'язок жінки накладається любов'ю, а зовсім не рядом більш чи менш урочистих обрядів, які самі по собі лише формальність. Кажу я це тому, що суть речей ціную вище від форми. Я знаю, що слово "зрада" звучить дуже страшно. Але не уявляйте, що жінка зраджує чоловіка тільки тоді, коли кидає його: ні, вона зрадила його вже в ту мить, коли відчула, що більше не кохає його. Все, що відбувається потім, залежить від її здатності поводитися логічно, від її мужності й від її серця, яке вміє чи не вміє кохати. Корицька кохала того чоловіка, заради якого вона зараз розлучається, ще до свого одруження, і не вийшла за нього лише через непорозуміння, сприйнявши вияв його ревнощів за байдужість. Це була її головна помилка, але якщо сьогодні вона хоче цю помилку виправити, якщо вона зрозуміла, що не можна жертвувати любимим заради нелюбимого і що її обов'язок — це обов'язок не перед правилами пристойності, а перед любов'ю, то засуджувати її можуть або святенники, або люди з полудою на очах.