Я зостався сам, розсерджений і принижений. Звичайно, я зловжив би Анельчиним довір'ям, та все ж мені здавалося, що вона образила мене своїм недовір'ям. Я вирішив дати їй це зрозуміти. Під враженням того, що трапилось, я не швидко заспокоївся; ще з годину я простояв біля вікна, бездумно дивлячись на сліпучі блискавки. Тим часом надворі ставало дедалі ясніше, нарешті хмари розірвались, і з-за них засяяло сонце, таке яскраве, наче викупане і ніби здивоване тими спустошеннями, що їх наробила гроза.
А вона завдала чимало шкоди; алеями парку ще текла жовта спінена вода, з якої стриміли зламані гілки. Подекуди лежали повалені дерева, а на стовбурах у тих, що вистояли, навіть здалеку виднілися садна, наче великі рани. Скільки сягало око, скрізь спустошення й руїна, ніби після битви.
Коли вода трохи збігла, я вийшов до ставків, щоб зблизька оглянути шкоду. Раптом увесь парк закишів людьми, що з якоюсь дивною енергією почали весело збирати позламувані гілки й рубати повалені дерева. Виявилося, що це навколишні селяни, які не мали свого лісу, пробралися з сокирами в парк через повалений бурею паркан, щоб запастися дровами. Мені, зрештою, було байдуже, але тому що вони вдерлися сюди без дозволу й поводились якось подикунському, а я й так був у поганому настрої, то став їх сердито розганяти, і чим більше вони опиралися, тим більше я злився. Я вже пригрозив їм війтом, коли зненацька позаду мене озвався найдорожчий для мене в світі голос:
— Хіба це погано, Леоне, що вони очистять парк?
Я обернувся й побачив Анельку в хусточці, зав'язаній під підборіддям. Обома руками вона підняла сукню, відкривши до кісточок маленькі ноги у високих черевичках, і, трошки нахилившись уперед, прохально дивилась па мене.
Коли я побачив її, мій гнів ураз зник, я забув про не давню образу й тільки дивився на неї, не можучи надивитись.
— Ти так велиш? — спитав я. І, звернувшись до селян, сказав:
— Подякуйте пані й забирайте дрова.
Цього разу вони охоче виконали мій наказ. Деякі з них, дякуючи називали Анельку "панночкою", що було мені невимовно приємно. Якби Плошів був моїм, я за одне її слово дозволив би вирубати весь парк. Через півгодини все, що наламала буря, було прибрано, і парк справді набрав веселішого вигляду. Ходячи з Анелькою алеями парку, ми знайшли багато ластівок та інших пташок, мертвих або напівживих і наскрізь мокрих. Збираючи їх і віддаючи Анельці, я доторкався її руки, дивився їй у вічі, і знову мені було добре. До нас повернулась ідилія, що панувала між нами вчора, а разом з нею невимушеність і веселість. Я радів у душі, тому що бачив те, чого не бачила Анелька, — що в нашій нібито братерській дружбі вдвічі більше ніжності, аніж могло й мало бути навіть між найбільш люблячими родичами. Я був цілком певний, що вона кохає мене, сама того не усвідомлюючи, але кохає так, як і я її. Отже, мої надії та наміри більш ніж наполовину здійснились, мені залишалося тільки домогтися, щоб Анелька зрозуміла: вона кохає мене й перестала боротися зі своїм почуттям.
Коли я зараз думаю про це, серце в мене б'ється від щастя, і я пригадую, як уже колись писав у цьому щоденнику, що жодна жінка не може опиратися чоловікові, який полонив її серце.
15 травня
Гості наші приїхали не вчора, а сьогодні, і добре зробили, бо тільки сьогодні підсохло як слід і погода стоїть чудова. Цей день п'ятнадцятого травня залишиться одним з найпам'ятніших у моєму житті. Зараз уже за північ, а я не сплю й не збираюся спати; сон відлетів від мене десь за тридев'ять земель; я такий збуджений, що не відчуваю найменшої втоми й збираюсь писати до ранку. Стараюсь лише, щоб не почати з кінця, а описати все послідовно. В цьому мені дуже допомагає звичка.
Тітка послала карету по Снятинських і Клару дуже рано, тому вже під обід вони були в Плошові. Обидві дами приїхали свіжі, веселі й щебетали, мов горобчики, гак їх радувала і погода, і прогулянка за місто. А які туалети! Які модні капелюшки! Клара була в світлій смугастій сукні й видавалася в ній не такою великою, як завжди. Я помітив, що Анелька з першої ж хвилини зустрічі зацікавлено придивлялась до неї і була ніби здивована її вродою, про яку я ніколи не згадував під час наших розмов про Клару. Я робив так не з якогось розрахунку, а просто всі мої помисли настільки зайняті Анелькою, що багато дечого не спадає мені на думку, проходить повз мою увагу. От хоча б, приміром, я двічі бував у Снятинських, а тільки зараз помітив, що Снятинська коротко підстрижена, і це їй дуже личить. Ясна гривка, що спадає їй на чоло, робить її схожою на рожевого меткого хлопчика. Ми з нею тепер дуже дружимо. Свого часу через Анельку вона ладна була втопити мене в ложці води. Та, напевно, чоловік розповів їй, скільки я вистраждав, а жінки взагалі симпатизують людям, що страждають через кохання, тому вона простила мені всі мої гріхи, і тепер ставиться до мене дуже ласкаво. Присутність цієї милої, жвавої жінки допомогла зламати перший лід між Анелькою і Кларою. Тітка, відчуваючи вдячність до Клари, прийняла її надзвичайно сердечно. Анелька ж, при всій своїй привітності і вродженій м'якості, була якоюсь наче несміливою і стриманою. Тільки під час веселої загальної розмови за сніданком вона й Клара трохи зблизились. Клару вразила Анельчина врода, а тому що вона була простодушна й звикла відверто висловлювати свої думки, то вона й Анельці висловила своє захоплення нею, але так мило й щиро, що це зворушило Анельку. Пані Целіна, яка снідала разом з нами, росла, мов на дріжджах, і хоч, мабуть, уперше в житті опинилася в товаристі жінки з мистецького світу, все привітніше поглядала на Клару.
Нарешті, звернувшись до Клари, сказала, що хоч вона й Анельчина мати, однак повинна визнати, що Анелька ще в дитинстві була гарненькою, і можна було сподіватись, що вона стане ще кращою. Обоє Снятинських теж втрутилися в цю розмову. Він одразу ж засперечався з Кларою про різні типи жіночої вроди й при цьому розмірковував про Анельчин "тип" і його естетичну довершеність з такою кумедною об'єктивністю, наче Анелька була портретом, що висить на стіні, а не живою, присутньою тут жінкою. Слухаючи його, вона червоніла й опускала свої густі вії, мов дівчинка, і від цього ставала ще чарівнішою, ніж завжди.