Прожену під три вітри всілякі сумніви. Страх, що Анелька, покохавши мене, буде нещасною, повинен відступити перед тією великою, як світ, правдою, що сама любов уже наповнює життя, надає йому змісту і в сто тисяч разів більше варта, ніж життя без любові, в порожнечі.
Вже кілька тисяч років тому знали, що добрим і моральним є тільки те, що наснажує життя, а порожнеча й ницість життя ведуть до царства зла. Та хвилина, коли голова коханої схилиться мені на груди, коли ті любі вуста притуляться до моїх вуст, буде торжеством добра і правди. Серед сумнівів, що заповнили мій мозок, лише ця єдина думка світить ясно, лише про неї я можу сказати: вірю, що це так. Я збагнув, що саме найважливіше в житті. Я добре знаю, який великий розрив між цією моєю вірою і ходячою умовною мораллю, виробленою для щоденного вжитку в людському суспільстві; знаю, що й для Анельки цей світ буде чужим, страшним, але я візьму її за руку і введу в нього, бо впевнено зможу їй сказати: "Там добро і правда!"
В таких думках я знаходжу підтримку. Більшу частину дня мені було дуже погано, мучило відчуття власного безсилля в тих умовах, в яких перебуваємо ми з Анелькою. Мені навіть спадало на думку, що, може, вона кохав Кроміцького. І тільки від самого такого припущення я мало не збожеволів. На щастя, такі мої роздуми перервав після полудня приїзд лікаря Хвастовського. Він приїхав із Плошова, щоб порадитися зі старим лікарем, який раніше лікував пані Целіну. Перед від'їздом зайшов провідати мене. Розповів, що пані Целіна почуває себе так само, а в пані Кроміцької зранку дуже боліла голова, і вона не вийшла пити ранковий чай.
Потім він ще довго говорив про Анельку, а я його охоче слухав, бо це трохи заміняло мені її товариство. Хвастовський, зрештою, говорив як чоловік інтелігентний, хоч і молодий. Він заявив мені, що воліє ставитись до людей недовірливо не тому, що вони цього заслуговують, а тому, що так для нього безпечніше. Що ж стосується пані Кроміцької, то він може з чистим сумлінням зарахувати її до натур з усіх поглядів вищих. Він загалом відгукнувся про неї з таким запалом, що в мене промайнула підозра, чи немає в нього до неї якогось глибшого почуття, ніж просто захоплення.
Ця підозра мене зовсім не розсердила, мабуть, тому, що надто велика відстань відділяла недавнього студента від Анельки. Навпаки, я був йому вдячний за те, що він оцінив її, і довго не відпускав його від себе, бо розмова з ним рятувала мене від дуже тяжких думок. Я запитав Хвастовського, які в нього плани на майбутнє. Він відповів, що спершу йому треба зібрати трохи грошей, щоб поїхати попрацювати в закордонних клініках, а потім повернутися до Польщі й влаштуватися в Варшаві.
— Що ви маєте на увазі, кажучи "влаштуватися в Варшаві"?
— Я маю на увазі наукову роботу при якій-небудь лікарні і, може, лікарську практику.
– І, звичайно, одружитесь?
— Настане час і для цього, але ще не тепер.
— Поки не прийде кохання й не підкорить собі вас. Ви як лікар знаєте, що кохання — фізіологічна потреба.
Молодий Хвастовський хотів, мабуть, здаватись людиною з тверезим розумом, яка стоїть вище загальнолюдських слабостей, тому він стенув широкими плечима, погладив підстрижену їжачком чуприну й промовив:
— Цю потребу я визнаю, але не збираюся приділяти їй більше уваги, ніж слід. З кожною потребою можна впоратись.
І він переможно посміхнувся, але я сказав серйозно:
— Якщо глибше замислитись над цим почуттям, то хтозна, чи варто жити заради чогось іншого?
Хвастовський з хвилину подумав.
— Ні! Є багато іншого, ось хоча б наука, громадські обов'язки. Я нічого не маю проти одруження: чоловік повинен одружитись і заради себе, і для того, щоб мати дітей, — це теж громадський обов'язок. Але шлюб це одне, а вічні романи — це інше.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що ми — мурашки, які будують мурашник. Ми, люди праці, просто не маємо часу, щоб присвячувати своє життя жінкам і коханню. Це добре тільки для тих, що можуть нічого не робити або не хочуть нічим іншим займатись.
Сказавши це, Хвастовський поглянув на мене як людина, що говорить переконливо, розумно й виступає від імені найділовитіших людей у Польщі. Я задоволено дивився на цього сильного духом представника людського роду і признаюся, що, незважаючи на деяку хлопчачу, майже студентську самовпевненість, те, що він говорив, було зовсім не дурне. Адже правда, що жінка й кохання до неї не відіграють такої величезної ролі в житті людей праці та людей, які ставлять перед собою серйозні завдання й цілі. Селянин одружується, щоб тільки одружитись і завести своє господарство. Насправді ж здатність його до глибокого почуття мала, хоч поети й романісти намагаються переконати нас у протилежному. Вчений, державний діяч, політик відводять жінці дуже мало місця в своєму житті. Виняток становлять митці. їхнім фахом є кохання, тому що саме мистецтво існує лише завдяки коханню й жінкам. А загалом лише в заможних верствах суспільства, де багато людей ухиляються від праці, жінка владарює неподільно й цілком заповнює цим людям життя. Вона оволодіває всіма їхніми помислами, стає рушієм їхніх вчинків, єдиною метою їхніх прагнень. Інакше й бути не може. От візьмімо, приміром, мене. Середовище, до якого я належу, не таке багате, як інші, але сам я — людина заможна. Внаслідок цього я ніколи нічого не робив, а тому ніколи не мав і не маю якоїсь певної мети в житті. Може, все було б інакше, якби я народився англійцем чи німцем, але, крім усього, паді мною тяжіє ще той фатальний "первородний гріх", який називають "L'improductivite slave". Жодна зі складових частин сучасної культури не захопила мене, не полонила моєї душі з тієї простої причини, що ця культура немічна й просякнута скептицизмом. Якщо вона сама передчуває свій кінець і сумнівається в собі, то важко вимагати, щоб я в неї повірив і присвятив їй життя. Загалом я жив, наче людина, що повисла в повітрі, бо не міг зачепитись за що-небудь на землі. Коли б я був людиною сухою, холодною, дуже дурною, або тваринно хтивою, я звів би своє життя до рослинного існування чи до задоволення тваринних потреб — і якось існував би, але сталось якраз навпаки. Я народився на світ з живим розумом, з пристрасною натурою і неабиякими життєвими силами. Цим силам потрібний був якийсь вихід, знайти його вони могли тільки в коханні до жінки. Нічого іншого мені не залишалось. Я розумію це й підкоряюсь, бо однаково боротися з цією силою було б марно. Кохання до жінки — це єдиний смисл, єдина засада мого життя. Все моє нещастя полягає в тому, що я дитя хворої цивілізації, я ріс криво, тому й кохання моє якесь викривлене.