А якщо й ні? Якщо все буде інакше, то хіба мені не однаково? Я не прагну виграти, але якби обставини допомогли мені упевнитись, що не тільки я один винен, не тільки я відповідальний за те, що сталось, і тягар вини слід було б розкласти на двох, — може, це принесло б мені якесь задоволення. Кажу "може", бо не ручаюсь за це. Я далекий від думки про якусь помсту. За обдурені почуття люди мстять лише на сцені. А в житті відвертаються з неприємним осадом на душі, та й годі. Щоб довести теперішній пані Кроміцькій, що вона погано вчинила, знехтувавши моїм каяттям, я перш за все повинен сам твердо в це повірити, а в мене бувають такі хвилини, коли я, їй-богу, ні в чому не впевнений.
5 квітня
Я вже знаю напевно, що побачу пані Кроміцьку, бо довідався з тітчиного листа, що Кроміцький продав маєток на Волині й виїхав у справах на Далекий Схід, тому Анельці не лишилось нічого іншого, як повернутися до матері в Плошів. У першу хвилину я сприйняв цю звістку майже байдуже, вона не порушила моєї рівноваги, однак дедалі вона все більше хвилює мене — така особливість мого душевного складу. Тепер я вже не можу думати ні про що інше. Це надзвичайно важлива подія для Анельки і її матері. Кроміцький через десять місяців після одруження продав маєток, розташований на чудових землях, якими Анельчині прадіди володіли чотириста років. Пані Целіна присвятила все своє життя, щоб зберегти цей маєток, а Кроміцький прийшов і з легким серцем продав його тільки тому, що за нього добре заплатили, тепер він мав змогу залагоджувати свої торгові справи.
Припустімо, що він заробить на цих грошах мільйоп, але який же удар для матері й дочки, що вони тепер думатимуть про цю людину! Тітка пише мені, що зараз сидить біля ліжка пані Целіни, яка, діставши повідомлення в Плошові, що маєток продано, ще тяжче захворіла. Я певний: Анелька, підписуючи доручення чоловікові на продаж, не розуміла, що робить. Однак перед людьми вона його захищає, тітка в своєму листі наводить її слова: "Сталося нещастя, але нещастя неминуче, і Кароля не можна звинувачувати за нього". Захищай його, захищай, вірна й віддана дружино! Але ти не заборониш мені думати, що він поранив тебе подвійно, що в душі ти його глибоко зневажаєш. Його обійми й пестощі не зітруть у твоїй пам'яті одного слова: "продав!" А що тепер думав пані Целіна? Вона ж протегувала йому, коли він сватався до її дочки, й сподівалася, що відразу після одруження він своїми мільйонами очистить Анельчин маєток від боргів… А я, мої шановні, людина без гучних фраз, не продав би маєтку хоча б із делікатності, з любові до вас, боючись завдати вам удару. Однак для спекуляцій потрібні гроші готівкою — і підтримка. Не можу сказати нічого напевно, та часом ці мільйони Кроміцького здаються мені сумнівними. Може, Кроміцький їх ще добуде, може, продаж маєтку допоможе йому в цьому, але якби він тепер їх мав, то не завдав би такого горя дружині й не позбавив би її даху над головою. Тітка пише, що він одразу після продажу виїхав у Баку, а звідти поїде до Туркестану. Анелька надто молода, щоб могла жити сама, тому вона цей час житиме з матір'ю, а мати залишається в Плошові, по-перше, тому, що вона хвора, і по-друге, що тітка її не відпускає, а та не хоче гнівати тітку. Я досить добре вивчив Анельку й не можу підозрювати її в якомусь розрахунку. Вона втілення безкорисливості. Але її мати, котра хотіла б весь світ захопити для своєї одиначки, розраховує на те, що тітка не забуде Анельки в своєму заповіті. І має рацію. Тітка завжди не дуже вірила в мільйони Кроміцького, кілька разів стривожено й збентежено натякала мені про це. Вона вважає, що все її багатство має залишитись роду Плошовських, і побоюється, що, відписуючи якусь частину його Анельці, може образити мене. Як погано вона мене знає! Якби сьогодні Анелька зосталася без черевичків, а за пару черевичків для неї треба було б віддати Плошів і все моє багатство, — я їх віддав би. Може, такий вчинок був би викликаний і зловтішним бажанням протиставити себе Кроміцькому, але все-таки віддав би.
Та годі про це. Весь час я думаю, що Анелька з матір'ю вже в Плошові, що вони пробудуть там аж до приїзду Кроміцького, тобто хтозна-скільки. Я щодня бачитиму пані Кроміцьку… Від цієї думки на душі в мене стає тривожно, хочеться знати, як складуться наші стосунки, — і я починаю уявляти собі різні випадки, які могли б статися, коли б я інакше поводився з Анелькою. Я ніколи не обдурюю себе; ще раз повторюю, що їду лікуватись, що пані Кроміцьку не кохаю й ніколи не кохатиму, навпаки— сподіваюся, що зустрічі з нею витіснять з мого серця колишню Анельку краще, ніж усілякі фіорди й гейзери; але не був би я сам собою, не був би людиною, що багато пережила й передумала, коли б не міг передбачити тих небезпек, які могли б виникнути за інших умов.
Якби я хотів мстити і саме ім'я "пані Кроміцька" не відштовхувало мене такою мірою, — то що могло б стати мені па перешкоді чи стримати мене? Адже в тихому, далекому від міста Плошові ми були б тільки вдвох, не рахуючи двох літніх жінок, наївних, мов діти, в своїй бездоганній цнотливості. Знаю я з цього боку і тітку, і пані Целіну. В вищих колах нашого суспільства можна часто зустріти жінок досить зіпсованих, але є й такі, здебільшого серед старшого покоління, що йдуть крізь життя, можна сказати, чистими, як ангели, ніколи не осквернивши своїх помислів нічим грішним. Таким, як моя тітонька чи пані Целіна, і в голову не прийде, що Анельці може загрожувати якась спокуса, коли вона вже одружена. Анелька й сама належить до таких жінок. Вона не відкинула б мого прохання, якби не те, що вона вже дала слово Кроміцькому. Польки такого типу воліють скоріше розбити своє серце, аніж порушити дане слово. Коли подумаю про це, аж злість мене бере. Я тамую в собі властиву кожній людині потребу довести свою правоту; я не хочу нічого доводити пані Кроміцькій, та якби знайшовся хто-небудь, хто пояснив би цій жінці, що не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, що ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе, — я був би дуже, дуже щасливим. Правда, я страшенно завинив перед Анелькою, але ж щиро хотів усе виправити, вона знала про це, та однак відштовхнула мене… Відштовхнула, напевно, для того, щоб можна було сказати собі: "Я не Леон Плошовський; я дала слово, отже, дотримаю його". Це не доброчесність, а душевна холодність; це не героїзм, а дурість; не чистота сумління, а марнославство. Ні, не можу, не можу забути!..