І це справді ангельське створіння нічим не виказало свого розчарування. Анелька встала і з легким смутком у голосі, але без ніякої досади відповіла:
— Добраніч!
І ми, потиснувши одне одному руки, розійшлися в різні боки. Але, вже взявшись за ручку дверей, я зненацька зупинився.
— Анельцю!
Ми знову зійшлися біля стола.
— Скажи мені, тільки щиро, ти в душі не осуджуєш мене, що я фантазер і дивак?
— Ні!.. Дивак? Ні! Часом мені здається, що ти дивний чоловік, та я одразу ж кажу собі, що такі люди, як ти, повинні бути дивними.
— Ще одне запитання. Коли тобі вперше спало на думку, що я дивний чоловік?
Анелька раптом почервоніла. Вона була чудова, коли рум'янець заливав її щоки, чоло, шию. За хвилину вона відповіла:
— Ні… Це так важко… Я не можу цього пригадати…
— То принаймні, коли я вгадаю, скажи мені "так", а я скажу тобі тільки одне слово.
— Яке? — спитала вона, помітно занепокоєна.
— Карнет. Так чи ні?
— Так, — сказала Анелька, опустивши голівку.
— Отже, скажу тобі, навіщо я тоді написав те: по-перше, для того, щоб між нами щось було, щоб ми відразу мали якусь спільну таємницю, а по-друге…
Я показав на букет, що його приніс уранці садівник з оранжереї.
— А по-друге, бачиш, розмаїті квіти краще розцвітають у ясну погоду, отож мені ще хотілося, щоб між нами все було ясно.
— Я часом не розумію тебе, — трохи помовчавши, промовила Анелька, — але я так вірю в тебе!.. Так вірю!..
І ми знову обоє замовкли. Нарешті я подав їй руку на прощання.
Біля дверей ми ще спинилися, одночасно обоє обернулись і подивились одне на одного. Ах, як цей потік все розливається і розливається. В будь-яку мить він може вийти з берегів.
23 лютого
Людина — як море: в неї є свої припливи й відпливи. Сьогодні в мене день відпливу сили волі, енергії, бажання робити що-небудь, бажання жити. Напало таке на мене без будь-якого приводу, а отак собі, зненацька! Справа в нервах. І саме тому я поринув у гіркі роздуми. Чи такий чоловік, фізично стомлений, постарілий душею, має право одружуватись? Мимоволі спадають на думку слова Гамлета: "Навіщо тобі плодити грішників — іди в монастир!" Я, звісно, в монастир не піду; нащадки мої, ці майбутні "грішники", будуть схожі на мене, тобто будуть нервові, хворобливо-вразливі, ні до чого не здатні, одне слово, генії без портфеля, та хай їм біс! Зараз ідеться не про них, а про Анельку. Чи я маю право на ній женитись? Чи можна зв'язувати це молоде, свіже життя, повне віри в людей і бога, з моїми сумнівами, з моїм духовним безсиллям, безнадійним скептицизмом, з моєю критикою і з моїми нервами? Що з того вийде? Адже я не зацвіту біля неї другою душевною молодістю, не відроджуся. Мозок мій не зміниться, нерви не зміцняться. То що ж? Вона повинна засохнути, живучи зі мною? Хіба це не жахливо? Хіба я можу стати поліпом, який висмоктує свою жертву й живиться її кров'ю?
У мене аж наморочиться в голові. Бо, з другого боку, якщо це так, — то навіщо я дозволив принадити себе до тієї межі, на якій стою тепер? Що я робив з тієї хвилини, коли познайомився з Анелькою? Клав руки на струни її душі й влаштовував собі концерт. Але якщо для мене це соната Quasi una fantasia[15],то для неї, може, соната Quasi un dolore[16]. Так! Я граю на струнах цієї душі з ранку до вечора — більше того! — незважаючи на докори, які я зараз роблю собі, я знаю, що не зможу від цього втриматись, що так само гратиму завтра й післязавтра, як грав учора й позавчора, тому що мене це приваблює так нездоланно, як ніщо інше в світі, бо я прагну володіти цією дівчиною, бо я кохаю її. Навіщо обманювати себе? Я кохаю!
Але що ж робити? Відступити, втекти в Рим? Це означає — розчарувати її, зробити її нещасною. Хто знає, як глибоко запало це почуття їй у серце? Одружитися з нею — означає зробити її своєю жертвою і теж нещасливою, тільки на інший лад. От зачароване коло! Тільки люди з породи Плошовських можуть попасти в таку ситуацію. Зараз мене з біса мало втішає те, що таких Плошовських у нас багато, що ім'я їм легіон. Як же неминуче приречена на загибель ця порода людей, і як нам при всій нашій непристосованості ще й не щастить у житті! Адже таку Анельку я міг зустріти десять років тому, коли мої вітрила ще не були такими подібними до дірявих мішків, як тепер!
Якби моя добра, поштива тітонька Плошовська знала, яке зло заподіяла мені з кращих міркувань, вона душе засмутилася б. До мого трагічного усвідомлення власної нікчемності й того, що я блукаю в мороці, тепер додалися ще нові страждання — "бути чи не бути?". Де там! Справи ще гірші.
26 лютого
Учора я знову їздив до Варшави, мав зустрітися там з Юліушем Кв. У його маєток я вклав частину грошей, які залишились мені у спадок від матері. Тепер він одержав позичку в Кредитному товаристві й хоче повернути мені мої гроші.
Хай їм біс, отим методам, якими залагоджують справи в цій країні! Кв. сам викликав мене, сам призначив час, і я марно чекав його цілий день. Він, мабуть, викличе мене ще разів із п'ять і ще п'ять разів не з'явиться. Кв. чоловік заможний, сам хоче повернути мені гроші й може виплатити їх на першу вимогу. Але так уже в нас заведено.
За моїми власними спостереженнями, я вже давно дійшов висновку, що ми в грошових справах найбільш легковажні й неточні люди. Тому що я завжди люблю в усьому дошукуватися причин, то не раз замислювався над цим явищем, і ось що я думаю. По-моєму, воно пояснюється тим, що головне заняття нашого народу — сільське господарство. Торгівлею в нас займалися євреї, однак і вони не змогли привчити нас до точності. Землеробові ж часто доводиться бути неточним, тому що земля надзвичайно неточна; доводиться не дотримуватись термінів, тому що земля не дотримується термінів. Ця її властивість передається і тим, хто в ній порпається, а потім стає характерною моральною рисою всього народу й поволі перетворюється на спадкову ваду. Однак таке пояснення не поліпшило мого настрою, бо через Кв. мені довелося на цілий день розстатися з Анелькою, а більше того, що те ж саме може повторитися ще через кілька днів, — але на це нема ради.
На квартирі в тітки були візитні картки Кроміцького, одна для мене, дві — для тітки й Анельчиної матері? Побоюючись, щоб йому не спало на думку приїхати до Плошова, я вирішив завезти йому свою візитну картку — однаково не мав чого робити у Варшаві. Та, на лихо, я застав Кроміцького вдома й мусив посидіти в нього з півгодини.