Цим вона мені подобається, бо це все-таки свідчить, що в неї в вищі інтереси. А втім, тепер мене все в ній захоплює. Ніжність виростає на грунті почуттєвого потягу, як трава після теплого дощу. Сьогодні вранці я зустрів у коридорі покоївку, яка несла Анельчині сукню й черевички; ті Черевички так мене зворушили, ніби те, що вони належали Анельці й вона їх носила, було вінцем усіх її чеснот.
Взагалі ми, чоловіки, страшенно слабі. Я тримаю палець на своєму пульсі й стежу за розвитком любовної гарячки. Пульс уже дуже частий.
Плошів, 8 чи 9 лютого
Тітка знову воює з паном Хвастовським. Це в неї така своєрідна звичка, що, мабуть, слід описати яку-небудь із цих суперечок. Тітці, безумовно, суперечки потрібні для збудження апетиту, а Хвастовський, який, до речі, дуже добре управляє Плошовом, шляхтич запальний, він спалахує, мов порох, нікому не дозволить наплювати собі в кашу, тому їхні сутички бувають жорстокими. Тільки-но зайшовши до їдальні, вони починають кидати одне на одного ворожі погляди: за супом перший випад робить звичайно тітка, починаючи, приміром, розмову так:
— Вже хтозна-відколи хочу дізнатися від вас, пане Хвастовський, як там наша озимина, а ви, як навмисне, говорите про що завгодно, тільки не про це.
— Пані графине, восени вона сходила добре, а зараз на ній лежить сніг у два лікті, то хіба я можу побачити? Я ж не Господь бог.
— Пане Хвастовський, не згадуйте імені божого марно.
— Я до нього під сніг не заглядаю, отож і його нічим не ображаю.
— То, може, це я ображаю?
— Напевно!
— Пане Хвастовський, ви нестерпні!
— Ой, стерпний, стерпний, тому що багато стерплюю!
Здебільшого так починається і розгоряється суперечка. Рідко який обід проходить без того, щоб вони не підшпигнули одне одного. Нарешті тітонька замовкає і починає сердито їсти, наче хоче зігнати свій гнів на їжі. І справді, в неї з'являється хороший апетит. З кожною новою стравою настрій у неї все кращає й нарешті стає чудовим. Після обіду ми переходимо до вітальні пити чорну каву. Я веду під руку Анельчину матір, Хвастовський іде з тіткою, і вони дуже мирно розмовляють між собою. Тітка розпитує його про синів, він цілує їй руки. Адже вони насправді люблять і шанують одне одного. Синів Хвастовського я бачив, коли вони ще вчилися в університеті. Здається, вони хороші хлопці, тільки затяті радикали.
Анеля спершу трохи лякалася цієї війни під час обіду. Я пояснив їй, що й до чого, і тепер, коли починається суперечка, вона поглядає на мене з-під довгих вій і посміхається кутиками вуст — при цьому вона така чарівна, що так би й з'їв її. В жодної жінки я не бачив таких майже алебастрових скронь з ніжними жилками.
12 лютого
Справжні Овідієві метаморфози відбуваються і в природі, і в мені. Мороз попустив, гарна погода скінчилась, і запанувала тьма єгипетська. Щоб описати, що відбувається надворі, я не можу підшукати влучніших слів, ніж "гнила погода". Все-таки жахливий клімат. У Римі в найгіршу негоду разів з десять на день визирає сонце; а тут уже два дні треба в кімнатах з ранку до вечора лампи світити. Ця чорна огидна вільгість проникає в мозок, робить думки чорними й пригнічує їх. На мене вона діє вбивчо. Тітка з Хвастовським сварилися сьогодні більше, ніж будь-коли. Хвастовський твердив, що тітка, не дозволяючи рубати ліс, нищить його, тому що старі дерева гинуть; а тітка казала, що й без її участі в нас досить вирубують лісів… "Я старію, нехай і мій ліс старіє!" Це нагадує мені анекдот про одного шляхтича, який, володіючи найкращими землями, обробляв тільки такий шмат, що його "собака може оббігти і обгавкати".
Та годі про це! Анельчина мати мимохіть завдала мені велику прикрість. Почала сьогодні в оранжереї з материнською, але неприємною хвалькуватістю розповідати мені, як один мій знайомий, Кроміцький, домагався Анельчиної руки. Я почував себе так, ніби в мене хтось колючку виколупував виделкою. Так само, як недавно блакитне ранкове світло викликало в мене ніжність до Анельки, хоч у цьому не було її заслуги, так само залицяння Кроміцького охолодили мої почуття до неї, хоч у тому й не було її вини. Оту мавпу Кроміцького я знаю вже кілька років і не можу його терпіти. Він походить з австрійської Сілезії, де, за його словами, Кроміцькі колись володіли подарованими їм величезними маєтками. В Римі він усім розповідав, що його прадіди ще в XV столітті мали графський титул, і в готелях записувався "граф фон Кроміцький". Якби не чорні маленькі оченята, що поблискують, мов двоє підсмажених кавових зернят, і таке ж чорне волосся, він скидався б на чоловічка, вирізаного після обіду із сирної кірки, бо в нього шкіра саме такого кольору. А обличчя — наче в трупа. Він завжди викликав у мене фізичну відразу. Фе! Як його залицяння принизили Анельку в моїх очах! Я розумію, що вона не може відповідати за Кроміцького та його наміри, однак вона мені стала неприємною.
Не знаю, навіщо її мати так докладно розповідала мені про це; бо, коли вона хотіла підстьобнути мене, то своєї мети не досягла. В пані П., звичайно, є великі достоїнства, якщо вона зуміла дати собі раду в скрутних життєвих обставинах і виховати таку дочку, але вона безтактна й набридлива зі своїми мігренями й макаронізмами.
— Признаюсь, — я була за цей шлюб, — сказала вона мені. — Часом я просто з ніг падаю під тягарем усіляких турбот; у справах не розуміюсь, якщо трошки й навчилась у них розбиратись, затративши на це багато сил і здоров'я, то тільки заради своєї дитини. А Кроміцький дуже спритний. В нього дуже важливі справи в Одесі, він робить якісь поставки, якісь оборудки з нафтою в Баку… que sais-je?[13] Але йому, мабуть, заважає те, що він не польський підданий. Отож я й подумала, що коли він жениться на Анельці, то очистить від боргів її маєток і, ставши його власником, зможе клопотатися, щоб змінити підданство.
— А що Анелька? — спитав я нетерпляче.
— Я бачила, що Анельці він не дуже подобається, але вона така славна дитина! До того ж, коли я вмру, вона залишиться сама, не буде кому потурбуватись про неї, отож…
Далі я не розпитував, тому що був страшенно роздратований, і, хоч розумію, що шлюб цей не відбувся тільки через те, що не захотіла Анелька, однак маю якийсь жаль на неї, що вона дозволила залицятись до себе такому огидному типові, а головне, що могла хоч секунду вагатись.