На вулицю вона тут ніколи не виходитиме сама, взагалі буде мало виходити. Щоправда, лікар звелів їй побільше ходити, але я й на це знайшов раду. За стайнями в мене чималий сад, який прилягає до дерев'яної галереї. Я звелю цю галерею засклити, і там узимку, а особливо в непогожі дні, зможе прогулюватись Анелька.
Який жахливо нестерпний цей постійний страх, що навис над нами.
15 листопада
Як це сталося? Чому в неї виникла підозра? Не можу зрозуміти. Однак підозра виникла. Сьогодні за сніданком вона зненацька звела очі, уважно подивилась на нас і сказала:
— Не знаю, чому, але мені здається, що ви щось приховуєте від мене.
Я відчув, що блідну; пані Целіна зовсім не володіла собою, тільки моя славна, люба тітонька не розгубилась і почала бурчати на Анельку:
— Авжеж, авжеж, досі ми приховували від тебе, що вважаємо тебе дурненькою, але більше приховувати цього не будемо. Леон учора казав, що ти ніколи не навчишся грати в шахи, бо в тебе не вистачає кмітливості.
Я, трохи отямившись, звичайно, вхопився за цю тему розмови і став сміятись і жартувати. Анелька пішла до себе, наче трохи заспокоєна, хоч я не був певен, що нам пощастило цілком розвіяти її підозру і що моя веселість не здалася їй штучною. Тітка й пані Целіна були страшенно перелякані, а мене охопив розпач, я одразу збагнув усю безнадійність наших намагань зберегти все надовго в таємниці. Гадаю, що зараз Анелька підозрює нас тільки в тому, що ми приховали від неї якісь погані звістки про грошові справи; але що буде, коли минуть один тиждень, два, місяць, а від Кроміцького не надійде жодного листа? Що ми тоді їй скажемо? Чим пояснимо його мовчання?
Близько полудня прийшов лікар. Ми розповіли йому, що сталося, і він повторив те, що казав раніше: Анельці треба сказати всю правду.
— Звичайно, пані Кроміцька, — говорив він, — не отримуючи листів від свого чоловіка, незабаром почне тривожитись і робитиме всілякі найгірші припущення.
Я намагався ще відтягти цю неминучу розв'язку і сказав, що в найгіршому разі саме ця тривога й підготує її до страшної звістки.
— Так, — мовив лікар, — однак тривале хвилювання — погана підготовка організму до випробування, що його чекає, тим більше, що навіть у сприятливих обставинах воно не буде дуже легким.
Може, це й так, однак серце в мене аж завмирає від страху. Все має свої межі, людська мужність — також. Щось у мені відчайдушно протестує проти такого рішення, я боюся внутрішнього голосу, який мені повторює: "ні"! А тітка й пані Целіна вже майже вирішили завтра вранці розповісти Анельці всю правду. Я не хочу в це втручатись. Просто не уявляв собі, що можна настільки чогось боятись. Але ж тут ідеться про Анельку.
16 листопада
До вечора було все гаразд, а ввечері зненацька почалась кровотеча. Я ж казав!.. Третя година ночі… Вона щойно заснула. Лікар сидить біля неї. Я повинен бути спокійним, повинен! Це потрібно заради неї, адже хтось у домі повинен не розгубитись. Я повинен!..
17 листопада
Лікар сказав, що перший період хвороби проходить правильно. Що це означає? Невже це означає, що вона помре?
Температура в неї висока. Кажуть, ніби так завжди буває перші два дні. Анелька притомна, почуває загальну слабість, але не дуже мучиться. Однак лікар попередив нас, що потім температура може піднятися до сорока градусів: почнуться сильний біль, непритомність, набрякання ніг… Оце наобіцяв!
Нехай воно все западеться!
Господи! Якщо це кара за мої гріхи то присягаюсь, я виїду, я ніколи в житті її не бачитиму, — тільки врятуй її!
18 листопада
Досі я ще не був біля неї. Чергую під її дверима, але не заходжу, боюся, що, коли вона побачить мене, їй стане гірше, підвищиться температура.
Іноді в мене з'являється страшна думка, що я можу збожеволіти і якоюсь шаленою вихваткою вбити Анельку. Тому я примушую себе писати й писатиму всі дні, бо мені здається, що це допомагає мені володіти собою, тримати себе в шорах.
19 листопада
Чув крізь двері її голос і стогін. При цій хворобі буває страшний біль. Лікар каже, що це нормальне явище, але по-моєму, це сліпа жорстокість! Тітка розповідала, що Анелька весь час простягає руки, обіймає за шию то її, то матір і благає врятувати її. А тут нічим не можна допомогти, хоч бийся головою об мур!
Весь час її нудить. Біль посилюється. Ноги дуже набрякли.
Лікар нічого не обіцяє, каже, що все може закінчитись погано, а може, й добре. Це я й без нього знаю! Температура — сорок градусів. Вона весь час притомна.
20 листопада
Я вже знаю. Ніхто мені цього не казав, але я знаю напевно: вона помре! Я володію собою і вже навіть спокійний. Анелька помре! Сьогодні вночі, сидячи під її дверима, я побачив це так ясно, як зараз бачу сонце. Буває такий стан, коли людина бачить речі, які й не снилися людям, не здатним зосередитись на чомусь одному. Перед світанком зі мною щось таке сталося, що я враз побачив неминучий кінець, ніби хтось зняв завісу з моїх очей і мозку. Ніщо в світі не врятує Анельки. Я знаю це краще за всіх лікарів.
І я вже не метаюсь. Хіба ж це допоможе їй і мені? Вирок нам обом винесено. Треба бути сліпим, щоб не бачити, що якась сила, всемогутня, як цілий світ, розділяє нас. Що це за сила і як вона зветься, — не знаю. Знаю тільки, що коли впаду навколішки й битимусь головою об підлогу, молитимусь і благатиму, то, може, зрушу гори, — але цієї сили не вблагаю. Оскільки тепер забрати в мене Анельку могла тільки смерть, отож Анелька мусить померти.
Може, все це дуже логічно, проте я з цією розлукою не змирюся.
21 листопада
Анелька сьогодні захотіла побачити мене. Тітка вислала всіх із кімнати, думаючи, що хвора хоче просити мене, щоб я потурбувався про її матір, так воно й було. Я побачив мою кохану, моє щастя. Вона притомна; очі блищать, вона збуджена. Біль майже стихнув. Усі ознаки її вагітності зникли, і лице в неї зараз стало ангельським. Вона всміхнулась мені, я теж відповів їй усмішкою. Від учорашнього дня я знаю, що нас чекає, і мені здається, що я вже вмер, отож я володію собою. Взявши мене за руки, Анелька почала говорити про матір, а потім довго дивилась на мене, ніби хотіла надивитись перед тим, як очі її погаснуть, і сказала: