Я знав, що все це погано скінчиться, але не припускав, що кінець буде такий несподіваний і трагічний. Ні, нічого подібного мені й на думку не спадало! Мене наче обухом по голові вдарили. Якщо зараз не зсунуся з глузду, то я вже все витримаю. Одного разу я був допоміг Кроміцькому; нещодавно я послав йому на допомогу адвоката, отже моє сумління чисте. Правда, був час, коли я бажав Кроміцькому смерті, але тим більша моя заслуга, що, незважаючи на це, я рятував його. І раптом настала його смерть, не внаслідок моїх зусиль, а всупереч їм, — і Анелька вільна! Дивно: я все розумію, але ще не зовсім у це вірю. Я наче вві сні. Кроміцький був для мене чужим, до того ж був найбільшою перешкодою в житті. Цієї перешкоди вже не існує, отож я мав би відчувати безмежну радість, а я не смію радуватись, може, тому, що дуже потерпаю за Анельку. Першою моєю думкою, коли я прочитав телеграму, було: що станеться з Анелькою? Як вона переживе цю звістку? Нехай бог її боронить! Вона цього чоловіка не кохала, але в її теперішньому стані потрясіння може вбити.
Яке щастя, що телеграму віддали мені в моїй кімнаті, а не в їдальні чи вітальні. Не знаю, чи зміг би я приховати своє хвилювання. Довго не міг прийти до тями. Потім зійшов униз, до тітки, але і їй не відразу показав телеграму, а лише сказав:
— Я одержав дуже погану звістку про Кроміцького.
— Що таке? Щось сталося?
— Тітонько, тільки ви не лякайтесь.
— Він уже попав під суд? Авжеж?
— Ні… Гірше… тобто він під судом, але не під людським.
Тітка закліпала очима.
— Що ти кажеш, Леоне?
Тоді я показав їй телеграму. Прочитавши її, тітка не промовила й слова, тільки відійшла до аналоя, стала навколішки і, затуливши обличчя руками, почала молитись. Потім підвелась і сказала:
— Анелька може через це втратити життя. Що робити?
— Вона ні про що не повинна дізнатися, поки не народиться дитина.
— А як же від неї приховати? Про це всі говоритимуть, та й газети… Як від неї приховаєш?
— Тітонько, люба, я бачу лише один вихід. Треба виликати лікаря й сказати йому, щоб він звелів Анельці виїхати звідси, ніби так необхідно зробити для її здоров'я. Тоді я вивезу її й пані Целіну до Рима, де в мене власний дім. Там я влаштую так, що ніякі звістки до неї не дійдуть. А тут це буде важко зробити, особливо, коли й слуги довідаються.
— Та чи зможе вона виїхати в такому стані?
— Не знаю, про це скаже лікар. Я ще сьогодні викличу його.
Тітка погодилася з моїм планом. Адже нічого кращого не можна було придумати. Ми вирішили втаємничити пані Целіну, щоб вона підтримувала наш намір виїхати. Слугам я суворо звелів не переказувати Анельці ніяких звісток. А газети, телеграми і всі листи, хоч би кому вони були адресовані, відносити до мене в кімнату.
Тітка довгий час ходила, мов приголомшена. Вона вважає самогубство найстрашнішим гріхом, що його може вчинити людина, — тому до почуття жалю за покійником у неї домішується страх і обурення. Щохвилини вона повторює: "Він не повинен був цього робити, знаючи, що незабаром стане батьком". А я припускаю, що він міг ще й не знати про це. Останнім часом, мабуть, метався як у лихоманці й переїздив з місця на місце, бо цього вимагали його заплутані справи. Я не смію осуджувати його, і, відверто кажучи, відчуваю до нього певну повагу. Є люди, котрі навіть після того, як їх справедливо звинуватили в зловживаннях та шахрайстві, й засуджені за це, п'ють шампанське навіть у в'язниці й провадять веселе життя. А Кроміцький до такого не опустився — він вирішив смертю змити з себе незаслужену ганьбу. Може, він пам'ятав і про те, хто він. Я менше співчував би йому, якби він заподіяв собі смерть лише через розорення. Хоч думаю, вже й одне це могло довести його до самогубства. Пригадую, які погляди він висловлював у Гаштейні. Якщо моє кохання — невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним. Коли він зазнав поразки, втратив грунт під ногами, то побачив перед собою таку саму безодню й порожнечу, як я в Берліні. Що ж тоді могло його зупинити? Думка про Анельку? Він знав, що ми її не залишимо, до того ж, хто знає, може, він відчував, що Анелька не дуже його кохає.
У всякому разі, я вважав його гіршим, ніж він був насправді; не сподівався від нього такої мужності — і признаюся, що був несправедливим до нього.
Вже було відклав перо, але знову беруся за нього, бо про сон нічого й мріяти, крім того, коли я пишу, то трохи заспокоююсь, і в голові не так думки вихряться. Анелька вільна, Анелька вільна! Я повторюю ці слова, хоч ще не встиг цілком збагнути їхнього значення. Здається, я збожеволію від радості, але одразу ж мене охоплює якийсь незрозумілий страх. Невже справді для мене почнеться нове життя? Що це — пастка, яку поставила мені доля, чи бог змилувався наді мною за те, що я так страшенно настраждався і так сильно кохав? А може, існує якийсь закон буття, якась містична сила, котра віддає жінку тому чоловікові, який найглибше кохав її, щоб здійснився вічний закон творення життя? Не знаю! Тільки відчуваю, ніби мене і всіх довколишніх людей несе могутня хвиля, що затоплює будь-яку людську волю, будь-які людські зусилля…
Я знову кинув писати: повернувся екіпаж, що його посилали по лікаря. Лікар не приїхав. У нього сьогодні операційний день, він пообіцяв приїхати завтра вранці. Треба, щоб він був у нас у Плошові до нашого від'їзду й супроводжував нас до Рима. Там я знайду інших лікарів.
Пізня ніч… Анелька спить і не підозрює, що над нею нависло, яка велика зміна відбулася в її долі… Хоча б ця зміна принесла їй щастя і спокій! Вона їх заслужила. Може, це над нею змилувався господь?…
Нерви в мене такі напружені, що, коли зачую собаче гавкання десь у фільварку чи тріскачку нічного сторожа, мені здається, що це прийшла якась нова звістка й може дійти до Анельки.
Намагаючись заспокоїтись, я пояснюю собі, що ця дивна тривога, яка охоплює мене, з'являється через страх за Анельку, що якби не її вагітність, я не тривожився б. І повторюю собі, що мої тривоги минуть, як минає все, а потім почнеться нове життя.
Мені треба звикнути до думки, що Кроміцький помер… Ця катастрофа принесе мені щастя, про яке я й мріяти не смів, однак є в нас якесь моральне почуття, воно забороняє радіти навіть смерті ворога. Притому сама смерть навіює якийсь страх. Біля покійника люди завжди розмовляють пошепки… Ось чому я не смію радіти.