Втрата грошей, які я йому позичив, не дуже позначиться на моєму багатстві,— незважаючи на цю втрату, я однак залишуся більш ніж заможною людиною, — але Кроміцький!..
Навіщо обманювати себе! Десь у глибині душі я радий, що він розорився. Подумати лише, що ці люди в майбутньому зможуть існувати тільки завдяки тітці, яка сама себе називає "управителем спадщини Плошовських".
Поки що я не збираюсь відповідати Кроміцькому. А якби й вирішив це зробити, то замість відповіді лише поздоровив би його з потомком. Згодом все буде інакше! — згодом я дам їм обом хліб і ще багато чого до хліба.
23 жовтня
Клара вчора не приїхала; сьогодні вже вечір, а від неї не було відповіді. Це тим більше дивно, що досі вона писала мені щодня, розпитуючи про моє здоров'я. Її мовчання не здивувало б мене, якби я припускав, що вона хоч хвилин із десять роздумуватиме. Буду терпеливо чекати. Але краще б вона не затримувалася з відповіддю. Я знаю, що коли б я не відіслав до неї того листа, то, може, написав би другого, такого ж змісту; але якби той лист можна було вернути назад, я, напевно, вернув би його.
24 жовтня
Ось що пише мені Клара:
"Дорогий мій пане Леоне! Одержавши вашого листа, я втратила голову від щастя й хотіла одразу ж їхати до Берліна. Але саме тому, що я вас гаряче кохаю, я послухала внутрішнього голосу, який сказав мені, що справжня любов не має бути егоїстичною, і я не можу дозволити, щоб ви пожертвували собою заради мене.
Ви, Леоне, не кохаєте мене. Я віддала б життя за те, щоб було інакше, але ви не кохаєте мене. Ваш лист написано в пориві вдячності і якогось відчаю. В першу ж хвилину нашої зустрічі в Берліні я помітила, що ви хворі й нещасні,— я так тривожилась за вас, що хоч ви попрощалися зі мною, сказавши, що від'їжджаєте, я все-таки послала до готелю дізнатися, чи ви справді виїхали, а потім щодня дізнавалася про вас, аж поки мені відповіли, що ви хворі. Доглядаючи вас під час хвороби, я переконалась, що й друге моє побоювання не безпідставне, у вас якесь велике приховане горе, або ви пережили одне з тих болісних розчарувань, після яких важко примиритися з життям. Тепер я зрозуміла, — один бог знає, як мені це важко, — що ви хочете зв'язати свою долю з моєю, щоб затамувати свій біль, про щось забути, щоб відрізати собі шлях до чогось. Здогадуючись про це, хіба я можу погодитись на вашу пропозицію? Відмовившись стати вашою дружиною, я, в найгіршому випадку, буду все життя дуже нещасною, але зате ніколи не скажу собі: "Я для нього тягар, кайдани на його ногах", Я покохала вас над усе з першої зустрічі, вже давно, і вже звикла до суму й страждань від нашої розлуки, від безнадії й усвідомлення того, що ви мене не кохаєте. Мені тяжко так жити, та я хоч можу виплакати своє горе в сльозах, як кожна жінка, чи в музиці, як музикант. І мені назавжди залишиться втіха, що, іноді згадуючи мене, ви подумаєте про мене: "Моя добра сестра". Цим я живу. Але, якби я, ставши вашою дружиною, помітила, що ви шкодуєте про свій порив, що ви нещасливі й зненавиділи мене, то я, напевно, не пережила б цього.
При цьому я кажу собі: "Що ти таке зробила, як заслужила, щоб бути такою безмежно щасливою?" Адже мені навіть страшно подумати про таке щастя. Чи ви розумієте, що можна кохати не тільки всім серцем, а й нічого не вимагаючи натомість? Я знаю, що можна, бо саме так кохаю.
Вже й те здається мені зухвальством, що в мене не вистачає мужності зовсім зректися надії на щастя. Ви не засуджуйте мене за це: Господь бог такий милосердний, а людина так прагне щастя, що не має сили назавжди замкнути перед ним двері. Якщо ви через півроку, через рік чи взагалі будь-коли повторите, що все ще хочете, щоб я стала вашою дружиною, тоді я буду винагороджена за все — і за те, що я вже вистраждала, і за ті сльози, яких не можу стримати зараз.
Клара"
У мені ще є чоловік, який може відчути й оцінити кожне слово того листа. Нічого в ньому для мене не пропало, і я кажу собі: в неї серце ще більш благородне, щире й любляче, ніж я гадав, тому тим більше слід повторити їй свою пропозицію.
Але є в мені й інший чоловік — змучений, який вже не має сили жити, який співчуває Кларі, а не кохає її, бо всього себе вклав у кохання до іншої жінки, і який ясно відчуває, що коли тепер піде від Клари, то вже ніколи не повернеться до неї.
28 жовтня
Я впевнений, що Клара не повернеться до Берліна, більше того, що, їдучи до Ганновера, вона вже вирішила не повертатись сюди. Вона не хотіла вислуховувати подяку від мене. Я думаю про неї із співчуттям і вдячністю; як шкода, що вона покохала мене, а не зовсім іншого, ніж я, чоловіка. В усьому цьому є якась іронія долі; якби я відчував до Клари хоч соту частину того, що відчуваю до Анельки, то цього кохання вистачило б для того, щоб створити цілий світ щастя. Та яка мені користь від того, що я сам себе обманюватиму? Я й досі в полоні споминів. Пригадую собі Анельку такою, якою вона була в Плошові, у Варшаві, в Гаштейні — й не можу відірватись від цього минулого. В нього вкладено стільки сили життя, що це й не дивно. Хіба ж може бути інакше? Найважче від усього забути.
Щохвилини я ловлю себе на тому, що думки мої крутяться навколо Анельки, і, щоб позбутися їх, нагадую собі, що вона вже не така, як була, що її почуття, напевно, спрямовані тепер на щось інше і я для неї більш не існую.
Раніше я намагався про це не думати, бо в мене паморочилося в голові, а тепер я іноді навмисне думаю про це, щоб заглушити голос, який все частіше звучить у мені й запитує: "Хіба вона винна, що їй нав'язали цю дитину? Звідки ти знаєш, що відбувається у неї в душі? Не була б вона жінкою, якби не полюбила дитини, коли та появиться на світ, але хто тобі сказав, що вона зараз не почуває себе такою ж нещасною, як і ти?"
Часом мені здається, що вона, може, ще нещасніша від мене, тоді мені хочеться знову захворіти запаленням легенів. Жити з таким хаосом у думках неможливо.
30 жовтня
Чим краще я себе почуваю, тим частіше повертаюсь у колишнє зачароване коло. Лікар запевняє, що вже через кілька днів я зможу їхати. І таки поїду, бо звідси дуже близько до Варшави й до Плошова. Може, це одне з моїх дивацтв, але мені здається, що в Римі, на Бабуїно, мені буде спокійніше. Я не ручаюсь, що й там не думатиму про минуле, навпаки, там я думатиму про нього з ранку до вечора, але ці думки будуть схожими на ті, що їх снують ченці за монастирськими гратами. Та хіба я знаю, що буде?! Знаю тільки, що тут мені не всидіти. Дорогою заїду до Ангелі. Хочу, щоб у мене в Римі був її портрет.