Без догмата

Сторінка 109 з 120

Генрик Сенкевич

Це хворобливий вимисел. У такому разі з моїм тілом сталося б лише те, що вже сталося з душею, бо й душа моя не знає, де вона зараз, і йде навмання, наче заблукала.

Я боюсь усього, крім смерті. Точніше кажучи, в мене таке дивне відчуття, що це не я боюсь, а в мені живо страх, наче якась окрема істота, — і тремтить. Я тепер зовсім не переношу темряви. Вечорами ходжу до повної знемоги освітленими електричними ліхтарями вулицями. Якби зустрів когось знайомого, втікав би від нього на кінець світу; але натовп мені необхідний. Коли вулиці починають безлюдніти, мені робиться страшно. Я завжди з жахом думаю про ніч. А ночі такі нестерпно довгі!

Майже весь час я відчуваю в роті металевий смак. Уперше я відчув його у Варшаві, коли, провівши Клару на вокзал і повернувшись додому, застав у себе Кроміцького; вдруге — тепер, у Відні, коли пані Целіна сповістила мені "велику новину".

Що це був за день І Після повторного візиту лікаря я прийшов спитати про Анельчине здоров'я. Мені й до голови не приходило підозрювати щось таке; я нічого не зрозумів навіть тоді, коли пані Целіна сказала мені:

— Лікар запевняє, що це чисто нервове, майже не пов'язане з її станом.

Побачивши, що я ні про що не здогадуюсь, вона збентежено промовила:

— Я повинна сповістити тобі велику новину…

І сповістила мені цю "велику новину". Почувши її, я відчув у роті смак цинку, а мозок у мене наче похолов — зовсім як тоді, коли я несподівано побачив Кроміцького.

Я повернувся до готелю. Добре пам'ятаю, що, незважаючи на різні почуття, які мене терзали, мені хотілося сміятись. Оце та ідеальна істота, якій навіть платонічне кохання здавалось чимось недозволеним і яка замість "кохання" казала "дружба"!

Мені хотілося сміятись — і хотілося битись головою об мур.

Проте я зберігав якусь механічну свідомість…

Я розумів, що все скінчилося раз і назавжди, що я повинен виїхати… не можу тут залишатись… Немов автомат, я почав старанно готуватись до від'їзду.

Я був такий холоднокровний, що навіть дотримався всіх правил пристойності. Навіщо? Не знаю! Для мене це не мало ніякого значення. Мабуть, це були якісь механічні рефлекси мозку, що протягом місяців і років звик приховувати правду й дотримуватись правил пристойності. Я сказав пані Целіні, що був у лікаря, що в мене хворе серце, і він звелів мені, не гаючи ані хвилини, їхати до Берліна. І вона повірила.

Зате Анелька — ні! Я бачив її очі, розширені від жаху, бачив погляд зганьбленої мучениці, і в мене боролося двоє чоловіків. Один з них казав: чи ж вона винна? А другому хотілося плювати їй в обличчя.

О, навіщо я так кохав цю жінку!

12 вересня

Скоро вже два тижні, як я в Берліні. Вони, напевно, вже повернулись до Плошова. Сьогодні написав тітці, побоюючись, що вона тривожитиметься за мене й приїде сюди. Часом аж дивно подумати, що є людина, якій я по-справжньому дорогий.

13 вересня

Є чоловіки, які спокушають чужих жінок, обдурюють їх, потім, розтоптавши їхнє почуття, кидають їх і спокійно йдуть собі. Я нічого такого не зробив, а якби Анелька віддалася мені, то я б кожну порошинку з її дороги змітав, і тепер ніяка людська сила не могла б відірвати мене від неї. Отже, є кохання, злочинніше за моє; але тим часом на мене звалився такий тягар, що я мимоволі сприймаю його як страшну кару і, вимірюючи величиною цієї кари свою провину, не можу позбутись почуття, що мов кохання було страшним злочином.

Це свого роду інстинктивна тривога, від якої не рятує жодний скептицизм. Але ж найстрогіша мораль мусить погодитися з тим, що більшим злочином було б приваблювати до себе жінку, не кохаючи її; робити з розрахунку все те, що я робив за велінням серця. За великі й всепоглинаючі почуття не може бути тяжча відповідальність, ніж за почуття дрібні й нікчемні.

Ні, не може! Тому моє кохання насамперед — страшне нещастя.

Людина без передсудів може собі уявити, що вона в певному випадку відчула б, якби була забобонною; так само людина невіруюча може уявити, як би вона молилась, коли б вірила в бога. Я не тільки це відчуваю, але душа моя страждає так, що я майже щиро молюсь. І кажу: "Господи, якщо я винен, то я вже так спокутував свою вину, що було б не дивно, якби ти трохи змилувався наді мною".

Проте я не уявляю собі, в чому могло б проявитись боже милосердя до мене. На це зовсім не можна надіятись.

14 вересня

Вони вже, напевно, повернулись до Плошова. Про Анельку я думаю ще часто, бо від свого минулого можна відірватись тільки тоді, коли маєш щось попереду, а в мене немає нічого, абсолютно нічого. Якби я був віруючим, то став би ксьондзом; якби рішуче заперечував існування бога, може, повірив би в нього. Але в мені та частина душі, що нею людина вірить, висохла, як часом висихає річка. Я нічого не знаю, крім того, що релігія не може мене втішити в горі.

Коли Анелька вийшла за Кроміцького, я думав, що між нами все скінчено. А проте я помилявся. Лише тепер я глибоко переконаний, що все скінчено, бо нас розлучила не тільки наша добра воля, не тільки мій від'їзд, а щось поза нами, не залежна від нас сила речей. Наші дороги розійшлись, і ніщо не може їх схрестити, навіть наша добра воля. На шляху в Анельки будуть страждання, але буде й новий світ, нові почуття, нове життя, а в мене попереду пустка. Анелька, безсумнівно, розуміє це так само добре, як і я.

Цікаво, чи вона іноді каже собі: "Я погубила цього чоловіка, може, це й не моя вина, але я його погубила"? Від цього мені не стане легше, та все ж хотілося б, щоб вона хоча б пожаліла мене.

Може, й жалітиме, до того часу, поки появиться на світ її дитина. Потім усі її почуття спрямуються в інше русло, а я перестану для неї існувати. Це теж сила речей, теж закон природи.

Чудовий закон!

16 вересня

Побачив сьогодні афішу з надрукованим великими літерами ім'ям Клари Гільст. Я й забув, що ще в Гаштейні отримав од неї листа, в якому вона написала, що буде в Берліні. Отож вона приїхала сюди й виступатиме з кількома концертами. Спершу мені було до цього байдуже. А зараз, тому що мене вже охопив мій звичайний нервовий неспокій, почуття мої роздвоюються; думка, що в цьому місті є якась знайома й прихильна до мене людина, підбадьорює, сам не знаю чому, — але мені досить тільки цієї думки. Бачити Клару я не хочу, і коли я переконую себе, що все-таки слід піти до неї, мені стає неприємно. Клара, турбуючись про людей, завжди хоче все про них знати, випитує їх. Вона схильна до романтичних припущень і вірить, що дружба може залікувати всі рани. А для мене розповідати що-небудь було б просто немислимо. В мене часто не вистачав сили навіть думати про те, що сталося.