Сідаю на ліжко і, непорушно вп'явшись застиглими очима в далекі тьмяно-вогняні будівлі міста, безглуздо німію. І розмірено-рівні кроки професора ніби заколисують мене.
Зриваюсь я не швидко. Кроки на приміщенні в професора вже стихли. Вийшовши в коридор, я помічаю, що двері ще й досі стоять незачинені, а в кутку біля надвірньої стіни на колінах стоїть професор. Він припав лицем до підлоги і так застиг нерухомо, як бедуїн у пустині на ранковій молитві.
Тоді я потихеньку причиняю двері й повертаюсь до себе.
На всім приміщенні стоїть холодна й мертва тиша. Десь здаля з міста доходять до мене дзвінки й гуркіт трамвая, нечутні в звичайну пору, олівець мій методично й певно шелестить на папері. А на половині професорській глибока тиша.
Цілий день по тому я не бачив професора. А на другий день хтось рішуче й певно постукав до мене. Оглянувшись, я побачив перед себе професора. Він був одягнутий у пальто, як завжди охайно, і тільки капелюх йому задирливо з'їхав набік.
Професор нетерпляче стукав палицею й дивився на мене розважливо й задиркувато.
— Що ви робите зараз?
Я сконфужено поглянув на нього й тільки махнув рукою.
— Знаєте що? Ходімо куди-небудь.
— А куди? — нерішуче поспитав я.
— Ет! Куди хочете! Ну, ходімо в кіно, в ресторан.
Я кидаю свої папери і швидко одягаюсь. Професор оглядає мене гострим критичним оком.
— Де ви такого капелюха дістали?
— А хіба що?
— Ковбойський. Але вам до лиця.
— Справді?
Ми виходимо. На вулиці біля тумби ми переглядаємо кілька афіш і по тому заходимо в перше кіно, що трапляється по дорозі. Я не впізнаю професора. Він по-молодечому жвавий, жартівливий, кидає влучними дотепами. Я ввесь час сміюсь, але все ж мені не знати чому прикро.
В кіно показують нам якусь американську трюкову картину. В найтрагічніших місцях професор раптом викрикує: "Алло!" І ми обидва починаємо голосно реготати.
— Алло! Алло!
З кіно професор тягне мене в якийсь грузинський льох. Ми замовляємо собі вечерю й вина. Вино швидко п'янить нас, і ми веселими очима оглядаємо залу й невідомо з чого починаємо сміятись.
За прилавком стоїть товстий гостроносий з совиними очима грузин і холодно-витріщено дивиться в якусь невиразну пляму в кінці кімнати. Осторонь сидить гурт робітників і за пляшками пива веде шумливу розмову. Побіч них дві повії нерішуче позирають і нетерпляче мнуть мішечки в руках.
Одній з них я підморгую, і вона починає невиразно посміхатись до мене. Тоді я одвертаюсь, а повія ображено підводить обличчя, закопилює губу й сердито стукає ніжкою.
— Алло! Милий професоре!—кричу я.
Професор підхоплює ці слова й починає заливчасто сміятись.
В залу вривається якась компанія і серед неї мій знайомий поет. Поет пристає до нас, швидко напивається і тоді, коливаючись своїм довгим виснаженим тілом, починає причитувати:
— Я йду в ніч.
А вночі квилить сич.
Що говорить ніч?
Про що квилить сич?
Я йду в ніч! У ніч І У ніч!
— Про що квилить сич? Про що квилить сич? — підхоплюємо ми з професором і крізь сльози заливаємось сміхом.
По тому збираємось виходити, взявши дві пляшки вина на дорогу; поета залишаємо в товаристві двох повій, даємо йому гострі поради, а самі виходимо. Надворі ми кричимо в темряву:
— Я йду в ніч, у ніч! Про що квилить сич?
Шумливо, з вигуками і сміхом повертаємось додому. Професор, не роздягаючись, з грюкотом відчиняє буфета, ставить на стіл всякі недоїдки, і ми, всівшись, починаємо знову пити. Не знаю вже, на якім ступні професор раптом устає, піднімає пляшку з вином і викрикує:
— Я п'ю за визволення! За велику емансипацію чоловіків! Хай чує увесь світ і знає— це народження нової доби, емансипація чоловіків!
— Любий професоре! Я приєднуюсь і вітаю!
— Алло!
— Алло! Алло!
І ми знову починаємо шумливо схилятись і кричати. Професор знову встає й б'є мене по плечі, викрикуючи:
— Оксюша, милий! Пий, сукин сину, поки влізе! І ніякої культури більше не потрібно! Брось ти свою ідіотську поезію і наплюй на все! Розумієш?
— Професоре! Любий джентльмене! А штанці твої в смужку? А культура?
— К чортам собачим культуру! Розумієш? Чхати мені на неї!
— А твоя пані професорша?
— Пані моя професорша? Да, її ані професорша. А ти знаєш, яке в неї золоте тіло і співуча душа? Цього не скажеш!
Професор знову сів у крісло й безнадійно махнув рукою.
— І в тебе відняли її?
— Хто відняв? — Професор гостро-їжакувато насупився: — Хто відняв у мене?
— А інженер з електротресту!
— Ха-ха-ха! Чудак ти чоловік! Ти думаєш, мабуть, що то полюбовник, так же?
Я витріщився на нього.
— Ха-ха-ха! Чудачина ти, тюхтій!
Професор раптом весело й рясно засміявся й додав:
— Ти знаєш, хто то? її родич, розумієш? Двоюрідний брат!
Я роззявив рота, але професор ударив мене по коліну й сказав:
— Да, так завжди пишуться романи. Отакі наївні люди, як ви, поети, думаєте, що всі жінки йдуть до полюбовників.
— Тоді нащо ж ти випустив її? — кричу я, витріщившись на нього.
Та професор, захитавши головою й похилившись важко, відповів:
— Я не випускав. Вона пішла сама від мене.
— Значить, не догодив чимсь?
— Мовчи, Оксюшо! Однаково не зрозумієш! Професор уп'явся важко в якусь крапку й ніби сам до себе
сказав:
— Бунт! Розумієш? Бунт крові. Ти тільки подумай: це страшна річ — бунт крові! Це значить, людина тисячоліття з нею боролась, її тримала в ланцюгах, а вона рве тобі загати й шумовинить. Да, п'яниться, рветься, шумовинить, піниться!
—Значить, відкривай затичку і нехай вона бризкає!
— Ха-ха-ха! Затичка й сама вискочила!
— Про що ж ти тоді журишся?
— Про що журюсь? Ні, ти скажи мені, як це могло статись, що я прожив цілих десять літ, і від цього порожній слід, і більш нічого.
Професор повернувся до мене й, запитливо дивлячись, розпачливо закричав:
— Що це за люди? Що за доба така? Як це могло статись, що люд тримався тисячоліття любов'ю, родинним затишком, а сьогодні ніби хтось сажею вимазав це місце? Сліду нема, розумієш, ніякого нема й сліду! Що це значить?
— Професоре, милий джентльмене! Не треба квилити! Раз нема — значить, і не буде! Чуєш? І нема чого журитися!
Професор здушує голову руками й так сидить, мов застигнувши. Я підходжу до нього, б'ю його по плечі й кричу: