Березневі вітри

Страница 8 из 10

Ивченко Михаил

Сідаю на ліжко і, непорушно вп'явшись застиглими очима в далекі тьмяно-вогняні будівлі міста, безглуздо німію. І розмірено-рівні кроки професора ніби заколисують мене.

Зриваюсь я не швидко. Кроки на приміщенні в професора вже стихли. Вийшовши в коридор, я помічаю, що двері ще й досі стоять незачинені, а в кутку біля надвірньої стіни на колінах стоїть професор. Він припав лицем до підлоги і так застиг нерухомо, як бедуїн у пустині на ранковій молитві.

Тоді я потихеньку причиняю двері й повертаюсь до себе.

На всім приміщенні стоїть холодна й мертва тиша. Десь здаля з міста доходять до мене дзвінки й гуркіт трамвая, нечутні в звичайну пору, олівець мій методично й певно шелестить на папері. А на половині професорській глибока тиша.

Цілий день по тому я не бачив професора. А на другий день хтось рішуче й певно постукав до мене. Оглянувшись, я побачив перед себе професора. Він був одягнутий у пальто, як завжди охайно, і тільки капелюх йому задирливо з'їхав набік.

Професор нетерпляче стукав палицею й дивився на мене розважливо й задиркувато.

— Що ви робите зараз?

Я сконфужено поглянув на нього й тільки махнув рукою.

— Знаєте що? Ходімо куди-небудь.

— А куди? — нерішуче поспитав я.

— Ет! Куди хочете! Ну, ходімо в кіно, в ресторан.

Я кидаю свої папери і швидко одягаюсь. Професор оглядає мене гострим критичним оком.

— Де ви такого капелюха дістали?

— А хіба що?

— Ковбойський. Але вам до лиця.

— Справді?

Ми виходимо. На вулиці біля тумби ми переглядаємо кілька афіш і по тому заходимо в перше кіно, що трапляється по дорозі. Я не впізнаю професора. Він по-молодечому жвавий, жартівливий, кидає влучними дотепами. Я ввесь час сміюсь, але все ж мені не знати чому прикро.

В кіно показують нам якусь американську трюкову картину. В найтрагічніших місцях професор раптом викрикує: "Алло!" І ми обидва починаємо голосно реготати.

— Алло! Алло!

З кіно професор тягне мене в якийсь грузинський льох. Ми замовляємо собі вечерю й вина. Вино швидко п'янить нас, і ми веселими очима оглядаємо залу й невідомо з чого починаємо сміятись.

За прилавком стоїть товстий гостроносий з совиними очима грузин і холодно-витріщено дивиться в якусь невиразну пляму в кінці кімнати. Осторонь сидить гурт робітників і за пляшками пива веде шумливу розмову. Побіч них дві повії нерішуче позирають і нетерпляче мнуть мішечки в руках.

Одній з них я підморгую, і вона починає невиразно посміхатись до мене. Тоді я одвертаюсь, а повія ображено підводить обличчя, закопилює губу й сердито стукає ніжкою.

— Алло! Милий професоре!—кричу я.

Професор підхоплює ці слова й починає заливчасто сміятись.

В залу вривається якась компанія і серед неї мій знайомий поет. Поет пристає до нас, швидко напивається і тоді, коливаючись своїм довгим виснаженим тілом, починає причитувати:

— Я йду в ніч.

А вночі квилить сич.

Що говорить ніч?

Про що квилить сич?

Я йду в ніч! У ніч І У ніч!

— Про що квилить сич? Про що квилить сич? — підхоплюємо ми з професором і крізь сльози заливаємось сміхом.

По тому збираємось виходити, взявши дві пляшки вина на дорогу; поета залишаємо в товаристві двох повій, даємо йому гострі поради, а самі виходимо. Надворі ми кричимо в темряву:

— Я йду в ніч, у ніч! Про що квилить сич?

Шумливо, з вигуками і сміхом повертаємось додому. Професор, не роздягаючись, з грюкотом відчиняє буфета, ставить на стіл всякі недоїдки, і ми, всівшись, починаємо знову пити. Не знаю вже, на якім ступні професор раптом устає, піднімає пляшку з вином і викрикує:

— Я п'ю за визволення! За велику емансипацію чоловіків! Хай чує увесь світ і знає— це народження нової доби, емансипація чоловіків!

— Любий професоре! Я приєднуюсь і вітаю!

— Алло!

— Алло! Алло!

І ми знову починаємо шумливо схилятись і кричати. Професор знову встає й б'є мене по плечі, викрикуючи:

— Оксюша, милий! Пий, сукин сину, поки влізе! І ніякої культури більше не потрібно! Брось ти свою ідіотську поезію і наплюй на все! Розумієш?

— Професоре! Любий джентльмене! А штанці твої в смужку? А культура?

— К чортам собачим культуру! Розумієш? Чхати мені на неї!

— А твоя пані професорша?

— Пані моя професорша? Да, її ані професорша. А ти знаєш, яке в неї золоте тіло і співуча душа? Цього не скажеш!

Професор знову сів у крісло й безнадійно махнув рукою.

— І в тебе відняли її?

— Хто відняв? — Професор гостро-їжакувато насупився: — Хто відняв у мене?

— А інженер з електротресту!

— Ха-ха-ха! Чудак ти чоловік! Ти думаєш, мабуть, що то полюбовник, так же?

Я витріщився на нього.

— Ха-ха-ха! Чудачина ти, тюхтій!

Професор раптом весело й рясно засміявся й додав:

— Ти знаєш, хто то? її родич, розумієш? Двоюрідний брат!

Я роззявив рота, але професор ударив мене по коліну й сказав:

— Да, так завжди пишуться романи. Отакі наївні люди, як ви, поети, думаєте, що всі жінки йдуть до полюбовників.

— Тоді нащо ж ти випустив її? — кричу я, витріщившись на нього.

Та професор, захитавши головою й похилившись важко, відповів:

— Я не випускав. Вона пішла сама від мене.

— Значить, не догодив чимсь?

— Мовчи, Оксюшо! Однаково не зрозумієш! Професор уп'явся важко в якусь крапку й ніби сам до себе

сказав:

— Бунт! Розумієш? Бунт крові. Ти тільки подумай: це страшна річ — бунт крові! Це значить, людина тисячоліття з нею боролась, її тримала в ланцюгах, а вона рве тобі загати й шумовинить. Да, п'яниться, рветься, шумовинить, піниться!

—Значить, відкривай затичку і нехай вона бризкає!

— Ха-ха-ха! Затичка й сама вискочила!

— Про що ж ти тоді журишся?

— Про що журюсь? Ні, ти скажи мені, як це могло статись, що я прожив цілих десять літ, і від цього порожній слід, і більш нічого.

Професор повернувся до мене й, запитливо дивлячись, розпачливо закричав:

— Що це за люди? Що за доба така? Як це могло статись, що люд тримався тисячоліття любов'ю, родинним затишком, а сьогодні ніби хтось сажею вимазав це місце? Сліду нема, розумієш, ніякого нема й сліду! Що це значить?

— Професоре, милий джентльмене! Не треба квилити! Раз нема — значить, і не буде! Чуєш? І нема чого журитися!

Професор здушує голову руками й так сидить, мов застигнувши. Я підходжу до нього, б'ю його по плечі й кричу: