— Пий! Чуєш, пий! — Я наливаю в шклянки й підношу одну з них професорові. Той одриває від обличчя долоні і якийсь час дрімотно дивиться на мене, а далі поволі бере шклянку й випиває. Ми п'ємо шклянку по шклянці й приспівуємо: "Алло! Алло!" І дружно, задирливо сміємось, ніби два пустотливі хлопці, спіймані на якійсь шкоді.
По тому, востаннє наливши в шклянки вина й обнявшись, починаємо танцювати, приспівуючи:
— Алло! Алло! Ало-л-ло!
Так скачемо не знаю як і довго. А пізніш, звалившись і обнявшись, засинаємо на підлозі.
Вранці, як я прокинувся, професор уже тупцявся в кабінеті. Я мерщій підхопився і пішов до себе в кімнату. Десь з-за рогу падало густе червоне проміння просто на лутки, і я, зворушений ним, з якоїсь прикрої досади кинувся до вікна, розчинив його, і зразу ж мені в обличчя шпурнуло рвучкими потоками вітру. Він сьогодні, ніби нап'явшись з усіх сил, шумовинить і б'є в уха, обкидаючи мене гострими колючками.
Про що ж він шелестить? Я заплющую очі й прислухаюсь. Які страшні, несамовиті голоси! Ніби десь здаля гонить і гонить шумовинними потоками земної крові, і в її зливах я відчуваю незчисленні зойки моїх далеких пращурів. І мене проймає гострий холод і нестямність.
Я розкриваю груди й кричу знавісніло:
— Сукин ти сину! Про що ти шумиш? Га? Про що ти шумиш?
І тоді плюю на нього зневажливо й люто.
А він рветься, реве шумовиннями і свистить всепереможною одвічною силою землі. І я, ніби сп'янівши, підбито падаю на долівку, підставляю вуха й кам'янію під поривами шпарких хвиль.
Вже пізніш до мене заходить професор і просить зачинити за ним. Я встаю, випроводжую професора й іду вмиватись. Тоді, не думаючи, одягаюсь, забираю свої переклади і несу до редактора.
Мене який час затримують у передпокої, і я, хвилюючись, починаю лаятись. Але, ввійшовши до редактора, шпурляю йому рукописи своїх перекладів і задиркувато кидаю:
— Візьміть їх назад!
Редактор підводить на мене здивовано-гострий крізь пенсне погляд і незрозуміло питає:
— В чім справа, товаришу?
— Я більше не буду перекладати.
— Що за дурниці, товаришу? Адже ви більшу половину вже переклали?
— К чортам собачим! Щоб усяку французьку наволоч я перекладав! Хай він ще заробить!
Редактор зневажливо й глузливо оглядає мої куці обшарпані штанці й дивиться на мене насмішкувато й вичікуючи. Але я, вклонившись, мерщій виходжу.
Тільки вийшовши надвір, я спиняюсь і густо вбираю в себе повітря. В обличчя мені тепер б'є сонце. Купи снігу на моїх очах чорніють, кришаться й сунуть зеленавими грудками в руді струмки, що з пінявим гомоном ринуть униз. Поблизу в парку колисково шумить верхів'я дерев. За ними геть на дахах високого будинку повисли важкі біляві хмари, і небо без міри чисте й легке.
Я підсовую капелюха й неквапно йду вулицею, байдуже обминаючи потоки веселого, гомінкого сьогодні люду. Так я виходжу геть до Дніпра і спиняюсь на пригорку.
Крига вже зрушила і тепер довгими незграбними оберемками кружляє й суне геть униз. Навколо неї густою полохливою отарою вирують дрібніші крижини; вода біля них закручує, піниться й шумує. А геть далі, по той бік, синіють ліси, понадимавшись від пари.
І вітер зривається звідти й гострими віхтями стьобає мені в обличчя!
— Ну, так! Це промовляють до мене голоси давніх, давніх моїх пращурів, що вперше по весні виходять з печер, щоб напитись з струмка по-весняному свіжої, холодної води, і тепер, збившись у купу, перемовляються й сваряться.
І мені раптом стає лячно й нудно, і хочеться мерщій зщулитись і десь заховатись, але, здається, в усьому світі нема жодного затишного куточка. І я мерщій піднімаю комір свого пальта, й тікаю до міста, й знову безглуздо блукаю до самого обіду.
В обід я почуваю на собі пильний, ґлузливо-радісний погляд старого, але не показую, що його помічаю. Проте цей погляд чомусь гостро дратує мене, і я поспішаю дообідати й мерщій виходжу. Та на дверях мене доганяє той самий дражливий старечий погляд, і тихий смішок ніби стукає мені в вуха.
— Хі-хі-хі! Гріє сьогодні добре. Весна йде.
— Ну то й що? — питаю я насуплено.
— Хі-хі-хі! Нічого! Весна... Аж телята брикаються. Старий полохливо блимає очима й додає:
— Телята по весні взагалі брикаються.
— Що ж то значить?
— Просвіщаються... З розуму починають брикатись.
Я дивлюсь на нього суворо й гостро, а він, ніби не помічаючи мене, говорить далі:
— Ви от соромитесь хвоста телячого. А по-моєму, так усе має хвоста й брикається. їй-богу! Найкультурніші люди вміють по-телячому брикатись. їй-богу!
— Ну?
— Ну, й що ж! Брикаються... Скажемо, професор наш.
— Папаша! Не бузіть! Чуете?
— Навіщо, синок, ображатись? Не треба, синок! Однаково з цього не вискочиш!
— Справді, папаша?
— Справді, синок... Землі, браток, судилось звіряче життя... Скільки не танцюй. А ми себе рвемо... хочемо кудись у дух ускочити... І що ми дужче сіпаємось, то гостріш нас тягне звіряче життя... Розумієте, синок? Землі вмерти на цьому на звірячому... І сама себе людина знищить, по-звірячому...
Так непомітно ми підходимо до цвинтаря. Я спиняюсь і гостро дивлюся.
— Папаша! Ви в що-небудь вірите?
— Я, синок? А то що?
— Ну да. Ви в що-небудь вірите?
Старий збирається увесь у збрижі й хіхікає.
— Чи я вірю? А нащо мені віра?
— А як же без віри, папаша? Ну, хоч у що-небудь. Хоч у цього стовпа?
— Хі-хі-хі! Мені тепер тільки грітись на сонці. От і все.
— Ех, папаша! Комаха ви!
— Хі-хі-хі. Синок! Ми всі комахи...
І старий заходиться сміхом. Але цей сміх до нестями дратує мене. Я зриваю капелюха й, демонстративно вклонившись, тікаю від нього. А його тихий уїдливий сміх ще довго женеться за мною й виляскує мені в ухах.
Значить, усьому тепер кінець, от і все. І нема про що розводити.
Професор крадькома заходить до мене в кімнату й дико позирає всюди, немов чогось шукаючи.
— Що ви?
Професор нерішуче мнеться й нарешті підходить до мене й боязко говорить:
— Знаєш, Оксюшо, я хочу помінятися з тобою одежею.
— Як помінятись?
— А так: я тобі дам свою, а в тебе візьму твою.
— Нащо ж вона вам?
— Я йду звідси!
— Як йду?
— А так — іду назовсім!
— Так вона вам не прийдеться.
Але професор задиркувато сміється й тішить мене: