Березневі вітри

Сторінка 10 з 10

Івченко Михайло

— То нічого! То ще краще!

І ми починаємо справді передягатись. Пригнавши, як там вийшло, ми йдемо до свічада й, поглянувши, починаємо обоє голосно реготатись. Професор б'є мене по плечі й, широко, по-босяцькому закидаючи, звертається до мене:

— Значить, геть культуру, Оксюшо!

— К чортам собачим, професоре!

Але професор на мить спиняється й, одійшовши осторонь, зацікавлено й гостро оглядає мене.

— Ти, Оксюшо, тепер хоч куди! "Как денді лондонскій одєт". їй-богу, тобі тепер тільки за дівчатами... Ну, а мені як, личить?

Я уважно оглядаю його з усіх боків і потім з певністю додаю:

— Нічого, знаєте. Я думаю, притешеться, так добре буде.

— їй-богу?

— Справді!

— От і здорово.

Професор жвавим молодецьким рухом скидає мого капелюха й махає ним у повітрі. По тому підходить до люстра й приміряє його знову.

— Чорт його знає! Ковбойський капелюх — ніяк не доберу. Та, мабуть, це буде стильно. Ну, гаразд.

Він раптом повертається від люстра й біжить до кабінету.. Звідти виносить стару брезентову валізку, потерту й брудну, схожу швидше на кропив'яний мішок. Я дивлюсь на нього здивовано й тривожно питаю:

— Хіба вже й пора?

— Аякже! В мене вже готово.

— А як же ж мені, професоре?

Професор лукаво посміхається й кидає весело:

— Ну, що ж! Залишайся тут, тобі все тут берегти.

— Хе! Берегти!

Я почуваю, як щось мене давить кліщами, але професор бере за руку й зриває з задуми.

— Ти, Оксюшо, мене трішки проведеш? Я швидко повертаюсь до нього й кажу:

— Ал-ло!

— Алло! Алло!

І ми, приспівуючи: "Алло! Алло!" — виходимо з приміщення.

В місті вже темно й по-весняному туманно. В тінях ліхтарів ми пробиваємось глухими вулицями й прямуємо до пристані. На міськім годиннику показує чверть на восьму, професор уважно дивиться й киває впевнено головою.

— Значить, устигнемо. Це востаннє я дивлюся на годинника. А там далі ні чорта цього не потрібно. Розумієш, Ок-сюшо?

Я тихо посміхаюсь і нічого не відповідаю.

На Дніпрі, справді, як ми вже підходили, вирвався гудок пароплава й прокричав у повітрі. Професор мерщій рвонувся й засіпався, ніби спійманий у тенета заєць. По тому підсунув капелюха й похапцем подав мені руку:

— Ну, Оксюшо, бажаю тобі тисячу поем і стількох же успіхів.

— От, ще що скажете! А куди ж ви?

— Фю-і-ть! — І професор по-молодецькому махнув кудись невиразно рукою й весело засміявся.

— Треба, знаєш, озвіритись, омолодитись звірем,— пошепки каже він і рветься тікати.

Я гаряче тисну йому руку й кидаю навздогін:

— Професоре! Милий джентльмене! Благословляю! їй-богу, благословляю!

Але професор лунко гупає моїми важкими "американами" й тікає до пристані.

Я хвилину дивлюсь йому вслід. По тому вибираюсь під гору й, сівши на кам'яну приступку, дивлюсь на річку.

Там у сутінях і збрижах білих полотен якась довга й темна купа чмихає й бовтається. Вода з-під неї вибігає й срібним шумом грає в світлі ліхтаря.

І ось кричить утретє гудок, унизу під пароплавом тепер густіш зачмихало й зашумувало, чорна смуга диму важким хвостом сідає на берегові будівлі,— і пароплав поволі відходить.

Я все ще сиджу, почуваючи, як важко мені звестись. На річці покручами грає вода, а з того берега, з великих озер зривається і студить мені одвічний густокровий шелест, напоєний паруванням землі.

Я мимоволі тепер вслухаюсь у нього й чую шумовиння земляних соків.

І мені стає морозяно й лячно.

Я важко піднімаю обличчя й дивлюсь у тьмяність ночі, по той бік річки, звідки шумовинним полум'ям б'ють і валують нестримні потоки вітрів.

Тоді губи мені самі шепочуть:

— Лихо! Це ж голосить він про глибоку порожнечу й нудоту світову.

Я насуваю мерщій капелюха й тікаю до міста.

[1928]