— Ох, прошу вас, посидьте хоч трішечки,— благаи світла, що проникало в ліс крізь верховіття дерев. Тут, Бембі.— Мені вже давно хотілось поглянути на вас у цій хижці, Бембі побачив світ, тут було його і мате-ізблизька. Адже ви такий гарний. рине житло.
— Ну, коли ви так просите,— погодився метелик.— Зараз утомлена мати лежала на землі й спала. Бембі Тільки недовго. н сам трохи був задрімав, та зненацька прокинувся,
— Який ви гарний, просто чарівний!—у захваті сповнений свіжих сил. Він підвівся і озирнувся навколо, вигукнув Бембі.— Наче квітка! В хижці стояв присмерк. Ледь чутно шелестів ліс. Як
— Що? — метелик затріпотів крильми.— Наче квітка? і досі, щебетали синиці, зрідка лунав дзвінкий сміх Серед нас панує думка, що ми кращі за квітки. дятла або сумний крик гави. Але все це тонуло в за-
Бембі стало ніяково. гальній тиші. Коли ж уважно прислухатись, то можна
— Звичайно,— промимрив він.— Набагато кращі... було почути, як повітря ніби кипить від нестерпної спеки. Вибачте мені... Я лише хотів сказати... В хижці було страшенно жарко.
— Мені цілком байдуже, що ви хотіли сказати,— Бембі нахилився до матері: перебив його метелик. Він манірно вигинав своє тонке — Ти спиш?
тільце і пихато вигравав тендітними вусиками. Ні, мати вже не спала. Вона прокинулась тієї ж таки
Бембі захоплено розглядав його. миті, як підвівся Бембі.
— Який ви граційний! — не витримав він.— Ніжний — А що ми зараз робитимемо? — спитав Бембі.
і граційний! А яке диво оці білі крила! — Нічого,— відповіла мати.— Нам нічого робити.
Метелик розгорнув крила, потім стулив так, що вони Лягай і спи. стали схожі на вітрило. Та Бембі зовсім не хотілося спати.
— О! — вигукнув Бембі.— Тепер я бачу, що ви таки — Ходімо на луг,— попросив він. кращі за квітку. До того ж ви вмієте літати, а квіти Мати підвела голову:
не вміють. Адже вони міцно приросли до землі. — На луг? Зараз... на луг?
— Годі,— сказав метелик.— Я справді вмію літати. Вона говорила з таким подивом і страхом, що Бембі Він легко, майже непомітно, знявся з місця і, плавно аж злякався.
та граційно помахуючи білими крильми, вже линув — Хіба зараз не можна на луг? — несміливо спитав він. у сяйві сонячного проміння. — Ні,— рішуче відповіла мати.— Зараз не можна.
— Тільки з поваги до вас я так довго сидів на одному — Чому? — Бембі відчув, що за цим криється щось місці,— сказав він, пурхаючи навколо Бембі.— А тепер зловісне. Йому стало ще страшніше, та водночас ще я лечу собі. Дужче захотілося про все дізнатись. — Чому не можна
І все це було лугом... йти на луг?
Глибоко в лісовій гущавині був сховок, що належав — Про все це ти дізнаєшся, як підростеш,— засно-матері Бембі. Всього за кілька кроків від нього пролягала к°Ь1а його мати.
— А я хочу зараз,— наполягав Бембі.
— Згодом дізнаєшся,— повторила мати і ніжно до. дала:— Ти ще дитя, а з дітьми про таке не говорять. В її голосі знов почувся страх:— Зараз... на луг! Поду. мати тільки. Серед білого дня...
— Але ж ми вже були сьогодні на лузі,— заперечив Бембі.
— То зовсім інша річ.— сказала мати.— Ми були рано-вранці.
— Хіба туди можна ходити лише рано-вранці? Бембі був надто цікавий, але мати терпляче відповідала
йому.
— Так, рано-вранці або пізно ввечері... Чи вночі,-мовила вона.
— А вдень не можна? Ніколи? Мати завагалася.
— Не завжди. Інколи... дехто з нас ходить туди і вдень,— сказала вона нарешті.— Та то лише за особливих обставин... я не можу тобі цього пояснити, ти ще занадто малий... Ті, хто туди ходить, наражаються на велику небезпеку.
— А що значить "наражатися на небезпеку"?
— Тепер ти сам бачиш, що не можеш ще зрозуміти цього,— ухилилась од відповіді мати.
Бембі здавалося, що він міг би все зрозуміти, якби мати захотіла йому пояснити як слід. Але він замовк.
— Нам треба жити так,— вела далі мати,— як живуть усі олені. Ми любимо день, особливо в дитинстві. Проте нам доводиться вдень ховатися. Лише з вечора до ранку ми можемо вільно гуляти. Розумієш?
— Так.
— От тому ми й повинні зараз сидіти дома. Тут нам безпечно. А тепер лягай і спи.
Проте Бембі не хотілося лягати.
— А чому тут нам безпечно? — спитав він.
— Тому що нас охороняють кущі, хмиз і сухе торішнє листя, тому що вгорі вартують сойка і сорока. Ніхто не може зненацька напасти на нас. Вже здалеку ми будемо чути, якщо хтось ітиме: шарудітимуть гілки на кушах, тріщатиме тонкий хмиз, шелестітиме сухе торішнє листя — всі вони подаватимуть нам знак про небезпеку.
А Щ° таке торішнє листя"? — поцікавився Бембі.
__Іди-но ляж біля мене,— сказала мати.— Я все
розповім тобі.
Бембі слухняно ліг поряд з матір'ю, щільно пригорнувшись до неї, і мати почала розповідати йому, що дерева не завжди зеленіють і не завжди ллє з неба своє тепло щедре сонце. Настає холоднеча, листя від морозу жовкне, буріє, червоніє і поволі опадає. Осиротілі дерева й кущі простягають до неба голе віття. А сухе листя встеляє землю і шелестить від кожного кроку, даючи знати, коли хтось іде. О, це добре, сухе листя! Яку послугу робить воно лісовим жителям, пильнуючи їхній спокій! Навіть тепер, серед літа, сховавшись під свіжою травою, воно здалеку попереджає про будь-яку небезпеку. .
Бембі зовсім забув про луг. Йому було так приємно лежати й слухати матір.
Коли мати скінчила розповідь, він глибоко задумався. У нього прокинулась любов до чудового старого листя, яке так пильно їх охороняє, хоч само давно зів'яло, змерзло і скільки всього перетерпіло. Але що ж означає ота <небезпека", про яку весь час говорить мати? Однак роздуми втомили Бембі; навкруги стояла тиша, тільки чутно було, як кипіло від спеки повітря. І він заснув.
Якось увечері Бембі знов прийшов з матір'ю на луг. Малий думав, шо вже досконало знає його, бачив там усе, що можна побачити, чув усе, що можна почути. Проте виявилося, що світ багатший і різноманітніший, ніж він гадав.
Спочатку все було так само, як і першого разу. Бембі довго бігав з матір'ю наввипередки. Він шалено мчав лугом, сп'янілий від широкого простору, високого неба й вільного повітря, аж поки не помітив, що мати зупинилася. Тоді він і собі зупинився — так раптово, що його ноги роз'їхалися врізнобіч, і йому довелося високо підскочити, щоб стати як слід. Мати нібито з кимось розмовляла, проте за високою травою не видно було з ким. Зацікавлений Бембі підійшов ближче. Поряд з матір'ю, серед стебел трави, ворушились двоє довгих ВУХ, сіро-бурих, гарно обведених чорними смужками. Бембі трохи зніяковів, але мати сказала: