Мати стояла поряд і милувалась сином. Вона дивилася як Бембі, сп'янілий від щастя, захоплено втупивши очі в простір, знов і знов підстрибував на одному місці. Мати розуміла його: адже Бембі досі бачив лише вузькі оленячі лісові стежки; за своє коротеньке життя він звик до тісної гущавини і не рушав з місця, бо не знав, що таке простір і як ним користуватися.
Вона нахилила голову, всміхнулася до Бембі і, вмить зірвавшися з місця, помчала кружка, аж трава зашелестіла. Бембі злякано застиг на місці. Що б це могло означати? Може, йому треба бігти назад у гущавину? Адже мати казала: "За мене не турбуйся. Хоч би що ти побачив, хоч би що почув — тікай звідси, негайно тікай". Бембі вже хотів був так і зробити, коли це поряд зашелестіла трава і з'явилася мати. За два кроки від Бембі вона на хвильку затрималась, усміхнулася йому й гукнула:
— Ану злови мене! — І гайнула далі.
Бембі був спантеличений. Що це раптом сталося з матір'ю? Аж ось вона з'явилася знову, з шаленою швидкістю промчала повз нього і, на бігу штовхнувши його носом у бік, крикнула:
— Ну, лови ж!
Бембі кинувся за нею. Один крок, другий... Далі це вже були не кроки, а легкі стрибки, його ніби щось понесло над землею. Бембі здавалося, що він летить у повітрі, майже не торкаючись землі. Він не тямив себе. Трава чарівною музикою шелестіла йому біля вух, м'яким пухом, ніжним шовком гладила по боках. Бембі то виписував кола, то стрілою мчав уперед, а мати стояла на місці й, затамувавши подих, стежила за ним, повертаючи голову туди, де він пробігав. Син грався.
Та ось йому набридло гасати. Він зупинився, грайливо підбіг до матері й глянув на неї щасливим поглядом. Тепер вони стали весело гуляти собі лугом удвох.
Досі Бембі відчував небо, сонце і зелений простір тільки тілом: йому приємно гріло в спину, він міг вільно рухатися і, глибоко дихаючи, пив тепло сонця. Аж тепс^ він почав сприймати очима всю красу лугу, відкриваючі] на ньому нові й нові дива. Тут не те. що в лісі.— піде не було жодного вільного клаптика землі. Всюди, стебло повз стебло, буйно пнулися вгору розкішні трави. Вони лагідно нахилялися вбік, даючи дорогу, і примирливо випростовувалися знов. Зелений килим трав був усіяний, наче зорями, білими стокротками, китицями фіолетової й червоної кашки, яскравими золотими головками кульбаби.
— Поглянь, мамо! — вигукнув Бембі.— Квітка полетіла!
— То не квітка,— сказала мати.— То метелик.
Бембі захоплено дивився вслід метеликові, який, майнувши напрочуд ніжними крильми, здійнявся з билини іі полинув удалину. Тепер Бембі помітив, що над лугом кружляло багато таких метеликів, то стрімко і водночас плавно злітаючи вгору, то спускаючись униз, ніби в якійсь чарівній грі. Метелики були мовби веселі мандрівні квіти, які не могли спокійно всидіти на своїх стеблинках і втікали, щоб трохи потанцювати. А ще вони здавалися квітами, які спустилися з сонця на землю і невтомно шукають собі притулку; проте всі кращі місця вгке зай нято. і їм нічого не залишається, як безупинно шукати далі.
Бембі хотілося роздивитись якого-небудь метелика зблизька чи хоч простежити за його польотом, та це не вдавалось, бо вони так швидко пурхали один повз одного, що Бембі весь час плутався.
Коли він знов поглянув на землю, то здивовано помітив, що від кожного його кроку з трави вискакували тисячі дрібненьких метких істот. Вони розсипалися на всі боки зеленим дощем і, на мить з'явившись у повітрі, знов щезали в зеленій траві.
— Що то таке, мамо? — спитав Бембі.
— Так, усіляка дрібнота,— відповіла мати.
— Ні. ти поглянь,— скрикнув Бембі,— травинка, а стрибає! Та високо!
— То не травинка, — пояснила мати.— То коник-стри-бунець.
— А чого він так скаче? — спитав Бембі.
. Б0 ми тут ходимо,— відповіла мати.— Це налякало його.
_ _ Бембі обернувся до коника, що присів на
білій стокротці.— О! Ви даремно боїтеся, адже ми вам нічого лихого не зробимо,— чемно сказав він.
_ А я й не боюся,— тріскотливим голосом відповів
коник.__Я тільки спершу трохи був злякався від несподіванки. Коли ви підійшли, я саме так забалакався з дружиною, шо навіть не помітив вас.
_ Пробачте, будь ласка,— скромно сказав Бембі.—
Ми вам перешкодили.
_ Пусте,— проскрипів коник.— Якщо це ви, то не
страшно. Але ж ніколи не знаєш заздалегідь, хто йде, тому й доводиться остерігатись.
_ Бачите.— почав Бембі,— саме сьогодні я вперше
в житті потрапив на луг. Мати...
Коник примхливо схилив голову, насупився й буркнув:
— Це мене анітрішечки не цікавить. Я не маю часу базікати з вами, мені зараз треба розшукати свою дружину. Гоп! — і він зник.
— Гоп! — спантеличено повторив Бембі. здивований тим, як високо скікнув коник.
Бембі підбіг до матері:
— Чуєш... я розмовляв з ним!
— З ким? — спитала мати.
— З коником. Він був надзвичайно люб'язний зі мною. І дуже мені сподобався. Такий зелений, а потім раптом став зовсім прозорим, прозорішим за найтонший листок.
— То крила,— сказала мати.
— Крила? — перепитав Бембі. Тоді повів далі:— У нього таке поважне, замислене обличчя. Все ж таки він був дуже люб'язний зі мною. А як він стрибає! Це, мабуть, страшенно важко. Сказав "гоп> і підскочив так високо, що я його вже більше й не бачив.
Вони пішли далі. Розмова з коником схвилювала і трохи втомила Бембі, адже він ніколи ще не говорив із сторонніми. Він відчув голод і потягнувся до матері.
Коли Бембі знов спокійно стояв у солодкому сп'янінні, яке вій завжди почував, коли досхочу наїдався від матері, то помітив у плетиві травинок ясну, рухливу квітку.
Бембі придивився пильніше. Ні, це не квітка, це знов оленяча стежка, і все-таки сховок навряд чи
був метелик. Бембі підкрався ближче. В ожна було знайти, не знаючи невеличкого проходу,
Метелик ліниво висів на стеблині й стиха ворушив Махованого в густому чагарнику. Це була маленька хижка, крильми. така тісна, що матері й Бембі ледве вистачало в ній місця,
— Будь ласка, посидьте отак! — попросив Бембі. така низька, що, коли мати стояла, голова її впиралася
— Чого це я маю сидіти? — здивовано спитав той. гілки, які були за стелю. Густе плетиво ліщини, Адже я метелик. поку й теРнУ не впускало в хижку навіть того мізерного