Під бук високий, зелений,
Де б'є джерело студене.
І каже до Славчо Велкана:
— Мій вірний прапороносцю,
Щось я тебе запитаю,
Ти ж мені правду повідай:
Сердиті на мене хлоп'ята,
А за що — мені не кажуть,—
Славчо до неї промовив:
— Гей, молодице Велкано!
Щиру повідаю правду,
Бо нащо неправду казав би?
Ось що скажу я, послухай.
Хлопці про тебе, Велкано,
Так поміж себе говорять:
"Жінка — хіба воєвода?
Де вже на шаблях їй битись,
Голови вражі стинати?
Жінці не бути над нами!" —
Сказала йому Велкана:
— Мій вірний прапороносцю!
Он бачиш глибоку яму?
Сидить у тій ямі Недю,
Недю, глитай скажений,
Отой душогуб проклятий.
Сім років уже минуло,
Як Недю живе в тій ямі,
Ланцями тяжкими окутий.
Веди-но, Славчо, до мене
Глитая проклятущого,
Душогуба скаженого.
Нехай побачать хлоп'ята,
Чи вміє твоя Велкана
Голови вражі стинати,
За воєводу вам бути...
Раптом пісня урвалася; щось викликало замішання в хоро, і воно збилося з ритму. Всі звернули погляди на середину вервечки, де її щойно розімкнули, стаючи до танцю, сім чи вісім нових танцюристів. Це також були селяни, але серед них виділявся якийсь велетень, а поряд з ним безвусий молодик.
— Славчо! — сколихнувся натовп.
— Велкана! — зашепотіли повсюди.
— І ватага тут! — загукали в різних кінцях.
Хоро відразу спинилось, проте не розпалося. Жоден чоловік, жодна дівчина не відважились першими вийти з нього.
Але розгубленість тривала лише якусь мить.
Зненацька хоро знову гойднулось, і знову полилася пісня — полинула до своєї кривавої розв'язки.
До дівочих голосів долучився і дзвінкий голос Велкани. Він відрізнявся від усіх інших своєю силою.
І хоро знову весело загойдалося, захмеляючи нестримним ритмом.
Тепер погляди селян, мов зачаровані, були прикуті до легендарної ватаги. Усіх неймовірно дивував не пожіночому суворий, ба навіть жорстокий вигляд Велканиного обличчя. У чоловічому одязі, на поясі довгий ятаган з рукояттю слонової кості і дві кобури з пістолями — вона була геть невпізнанна.
— Ти ба, яка красуня стала в цьому вбранні,— казали селяни.
А дівчата? А молодиці? У цю хвилину не було серед них такої, яка б не заздрила Велкані й не прагнула в душі опинитися на її місці.
Хоро нарешті скінчилося, бо танцюристи аж із ніг падали від утоми.
Усі збіглись до Славчо й Велкани. Навколо ватаги утворилась непрохідна стіна — селяни один поперед одного товпились потиснути руку гайдукам і привітати їх. На радощах поприносили казанки з вином, селяни частувалися разом з гайдуками і браталися з ними.
Усі забули про небезпеку, віддавшись природному торжеству братніх душ, яке виливалось вільно й невимушено.
Люди нетямилися з радості. Вони геть захмеліли, захмеліли не стільки від вина — жінки й зовсім не пили його,— скільки від якоїсь незрозумілої, дитячої, самозабутньої радості через цю несподівану й водночас небезпечну зустріч. Ніхто й не думав, що може статися щось таке, як зрада, як донос туркам... Здавалося, разом із зникненням чорбаджі Недю в селі пропав будь-який злий помисел, будь-який нечистий намір. Знищено Недю, то за одним махом знищено й зло... А крім того, турки в'язали, забирали з села й катували людей, хоч ті й ні в чому не були винні, хоч ні сном, ні духом нічого не знали про Славчо... Та й тоді, якби не Недю, хіба знайшовся б хтось такий, хто став би доносити владі чи клепати то на того, то на іншого? Отож селяни мали всі підстави не тремтіти перед привидом зради й веселитися щиро й невимушено.
Лише рідні Недю були у відчаї.
Та ось Славчо звернувся до людей:
— Браття і сестри, гарну пісню ви склали, до душі вона моїм хлопцям, тільки маю щось вам сказати: не все в пісні правда!
— Коли щось не так, то поправ нас! — закричали дівчата.
— І справді, коли вже прийшли в гості — кажіть усе як є,— загули чоловіки.
— Я скажу,— втрутилась Велкана,— воєвода не я, а Славчо!
Дівчата здивовано переглянулись: якщо Велкана не воєвода, то навіщо й пісня!
Вони зніяковіли.
— Але ж не пропадати пісні! — нарешті обізвались рішуче дівчата і враз голосно й весело розсміялися.
— Пісня гарна й така, як є,— докинули й інші.
— Та я ж і не кажу, щоб ви її переінакшили,— підхопив Славчо,— треба тільки наприкінці підправити.
— Як? Як?
— Отам, де ви кажете про Недю, що його зарізали...
— А що, його повісили? — перебили Славчо.
— Та й не повісили...
— Виходить, кинули в яму?
— І не в ямі він.
— Ну, досить того, що здох, а як — то вже нас не цікавить,— відгукнулися селяни.
— Недю живий,— сказав Славчо.
Ці слова справили на всіх неприємне враження.
— Живий?
— Невже живий?
— Виходить, утік?
— А де ж він тепер?
Запитання сипалися градом.
Славчо про щось пошепотівся з товаришами, тоді обернувся до людей і сказав:
— Не бійтеся, Недю в наших руках!
— То ви його тримаєте? Слава богу!
— Ми його тримаємо добре. А зараз хочемо запитати у вас, що з ним робити? Ви більше за нас натерпілися від Недю... Кажіть, браття, як його покарати?
Селяни почали перешіптуватися.
У цей час натовп довкола гайдуків під чиїмсь сильним натиском почав розступатися. Багато хто обернувся, щоб побачити, в чому річ.
— Та не пускайте її! — крикнув хтось.
— Назад, назад!
— Чого вона тут верещить?
У натовпі наростав гнів на ту, що намагалася прорватись наперед.
Славчо, чия голова височіла над усіма іншими, побачив, що й до чого.
— Ця молодиця — дружина Недю? — запитав він.
— Авжеж! Вона!
— Гоніть її назад! — знову закричали селяни.
— Гей, ти, чого тобі тут треба?
— Назад!
— Славчо! Славчо! Пусти мене! — відчайдушно, кричала дружина Недю, насідаючи на тих, що відштовхували її.
Славчо махнув рукою, Велкана теж.
— Пропустіть молодицю,— сказали вони.
На їхні слова натовп розступився й дав жінці дорогу.
Це справді була дружина Недю.
— Ну, молодице, що ти хотіла сказати? — суворо запитав Славчо.
— Знаємо, чого їй хочеться, та нічого в неї не вийде,— сердито бурчали селяни.
— Нехай поплаче, як люди поплакали від її чоловіка. Бог усе бачить.
Нарешті селяни вгамувалися.
Дружина Недю, ще молода, але дуже виснажена селянка, підступила ближче, заплакана й простоволоса. Упавши на землю, вона обняла Славчо за коліна.
— Відпусти його, відпусти його, Славчо! Вік за тебе молитимусь, пожалій мене, молю тебе, Славчо!..