І заплакала ще дужче.
Запала мертва тиша. Всі прикипіли очима до жінки, що лежала на землі в ногах у воєводи. Хто б міг повірити три місяці тому, що гордовита дружина чорбаджі Недю цілуватиме ноги гайдукові Славно? І диво дивне! Натовп, щойно жорстокий, пом'якшав, гнів його почав спадати. Видовище приниження і такого глибокого відчаю пробудило в душах людей замість недавньої ненависті якесь нове, добріше почуття... Горе жінки, яка, зрештою, нічим не була грішна чи винна перед ними, зворушило їх.
— Бідолашна молодиця! — загомоніли селяни.
І, ніби за якоюсь мовчазною згодою, звідусіль залунали голоси:
— Воєводо, воєводо, пожалій Недю, просимо тебе!
— Відпусти його, відпусти його! — підтримали інші.
— Хай повертається і знає, що з нашої ласки живий залишився!
— Ми йому прощаємо!
Незабаром усі вже просили про помилування і прощення. І, що робить честь людяності,— жоден голос не вимагав смерті.
— Добре! — погодився Славчо.
Звертаючись до дружини Недю, він сказав:
— Ну, молодице, чекай Недю на вечерю... Оце моє слово... А тепер неси сюди трирічного та почастуй нас на дорогу.
Щаслива молодиця не знала, що й сказати... І кинулась цілувати руки всім, хто просив за Недю.
— Тільки ж дивися, щоб твій чоловік узявся за розум, щоб був людиною та пам'ятав, що він болгарин,— повчально казали старі селяни.
— Буде, буде добрий, як голуб, лагідний, як ангел буде тепер Недю... Справді, ось побачите, кажу вам,— майже несвідомо відповідала вона.
— Ну, ти чула, що воєвода наказав? Неси трирічного та частуй усіх. І в вас сьогодні свято.
Молодиця чимдуж помчала додому, і невдовзі на площі під веселі тости й розмови полилося з барильця вино чорбаджі Недю. Здавалося, тепер усі були щасливі з того, що разом зробили добре діло.
Після цього випадку ватага кудись зникла і більше нічим не давала про себе знати.
А чутки ходили різні. Дехто казав, що ватага перебралася в інше місце і там робить своє діло, інші запевняли, що її посікли на капусту десь у Врачанських горах, треті доводили, що то неправда.
А насправді Славно розпустив ватагу і разом з дружиною подався в Сербію, в Неготин, де й оселився.
Йому припала більша частка з видинської скарбниці, тож він зайнявся торгівлею і завдяки своїй працьовитості та метикованості незабаром розбагатів і став одним з найзначніших людей у Неготині. Коли звільнили Болгарію, неготинський торговець знову переселився на батьківщину і став мировим суддею.
І треба сказати — це один з кращих мирових суддів. Він так добре вміє визначити, хто правий, а хто винний, як колись умів садонути ногою в пузо. Чого лишень не навчиться людина?
І кілька слів на завершення: останній подвиг Славчо в Белимелі, тобто його поява з ватагою в селі на Петра та його участь у хоро, залишився таємницею, і турки так ніколи й не дізналися про те щире братання белимельців з розбійниками.
Єдиною недоброю людиною, яка могла б заявити про це властям, був Недю.
А він і справді ще на Петра під вечір повернувся до своєї дружини. Але відтоді Недю став іншою людиною... Читачі впевняться в цьому, коли ми їм скажемо, що в 1876 році серед багатьох селян, яких запідозрили в сприянні загону Ботева і тому погнали зв'язаних до Софії, першим ішов белимелець Недю!
[1] Г а й д у к и — учасники збройної антифеодальної боротьби південнослов'янських народів проти турецьких загарбників (XV—XIX ст.ст.).
[2] Турецький можновладець із Берковиця, який у 1876 р., під час сербської війни, зі зграєю башибузуків спустошив Чипровський монастир. (Прим. автора.)
[3] Ч о р б а д ж і (болг.) — сільський багатій.
[4] М і р и д и т и — одне з албанських племен.
[5] О п и н ц і (болг.) — селянське взуття з сиром'ятної шкіри.
[6] Меджидія, ліра — турецькі гроші.
[7] Х о р о — болгарський народний танець.