Белимелець

Страница 7 из 8

Иван Вазов

Під бук високий, зелений,

Де б'є джерело студене.

І каже до Славчо Велкана:

— Мій вірний прапороносцю,

Щось я тебе запитаю,

Ти ж мені правду повідай:

Сердиті на мене хлоп'ята,

А за що — мені не кажуть,—

Славчо до неї промовив:

— Гей, молодице Велкано!

Щиру повідаю правду,

Бо нащо неправду казав би?

Ось що скажу я, послухай.

Хлопці про тебе, Велкано,

Так поміж себе говорять:

"Жінка — хіба воєвода?

Де вже на шаблях їй битись,

Голови вражі стинати?

Жінці не бути над нами!" —

Сказала йому Велкана:

— Мій вірний прапороносцю!

Он бачиш глибоку яму?

Сидить у тій ямі Недю,

Недю, глитай скажений,

Отой душогуб проклятий.

Сім років уже минуло,

Як Недю живе в тій ямі,

Ланцями тяжкими окутий.

Веди-но, Славчо, до мене

Глитая проклятущого,

Душогуба скаженого.

Нехай побачать хлоп'ята,

Чи вміє твоя Велкана

Голови вражі стинати,

За воєводу вам бути...

Раптом пісня урвалася; щось викликало замішання в хоро, і воно збилося з ритму. Всі звернули погляди на середину вервечки, де її щойно розімкнули, стаючи до танцю, сім чи вісім нових танцюристів. Це також були селяни, але серед них виділявся якийсь велетень, а поряд з ним безвусий молодик.

— Славчо! — сколихнувся натовп.

— Велкана! — зашепотіли повсюди.

— І ватага тут! — загукали в різних кінцях.

Хоро відразу спинилось, проте не розпалося. Жоден чоловік, жодна дівчина не відважились першими вийти з нього.

Але розгубленість тривала лише якусь мить.

Зненацька хоро знову гойднулось, і знову полилася пісня — полинула до своєї кривавої розв'язки.

До дівочих голосів долучився і дзвінкий голос Велкани. Він відрізнявся від усіх інших своєю силою.

І хоро знову весело загойдалося, захмеляючи нестримним ритмом.

Тепер погляди селян, мов зачаровані, були прикуті до легендарної ватаги. Усіх неймовірно дивував не пожіночому суворий, ба навіть жорстокий вигляд Велканиного обличчя. У чоловічому одязі, на поясі довгий ятаган з рукояттю слонової кості і дві кобури з пістолями — вона була геть невпізнанна.

— Ти ба, яка красуня стала в цьому вбранні,— казали селяни.

А дівчата? А молодиці? У цю хвилину не було серед них такої, яка б не заздрила Велкані й не прагнула в душі опинитися на її місці.

Хоро нарешті скінчилося, бо танцюристи аж із ніг падали від утоми.

Усі збіглись до Славчо й Велкани. Навколо ватаги утворилась непрохідна стіна — селяни один поперед одного товпились потиснути руку гайдукам і привітати їх. На радощах поприносили казанки з вином, селяни частувалися разом з гайдуками і браталися з ними.

Усі забули про небезпеку, віддавшись природному торжеству братніх душ, яке виливалось вільно й невимушено.

Люди нетямилися з радості. Вони геть захмеліли, захмеліли не стільки від вина — жінки й зовсім не пили його,— скільки від якоїсь незрозумілої, дитячої, самозабутньої радості через цю несподівану й водночас небезпечну зустріч. Ніхто й не думав, що може статися щось таке, як зрада, як донос туркам... Здавалося, разом із зникненням чорбаджі Недю в селі пропав будь-який злий помисел, будь-який нечистий намір. Знищено Недю, то за одним махом знищено й зло... А крім того, турки в'язали, забирали з села й катували людей, хоч ті й ні в чому не були винні, хоч ні сном, ні духом нічого не знали про Славчо... Та й тоді, якби не Недю, хіба знайшовся б хтось такий, хто став би доносити владі чи клепати то на того, то на іншого? Отож селяни мали всі підстави не тремтіти перед привидом зради й веселитися щиро й невимушено.

Лише рідні Недю були у відчаї.

Та ось Славчо звернувся до людей:

— Браття і сестри, гарну пісню ви склали, до душі вона моїм хлопцям, тільки маю щось вам сказати: не все в пісні правда!

— Коли щось не так, то поправ нас! — закричали дівчата.

— І справді, коли вже прийшли в гості — кажіть усе як є,— загули чоловіки.

— Я скажу,— втрутилась Велкана,— воєвода не я, а Славчо!

Дівчата здивовано переглянулись: якщо Велкана не воєвода, то навіщо й пісня!

Вони зніяковіли.

— Але ж не пропадати пісні! — нарешті обізвались рішуче дівчата і враз голосно й весело розсміялися.

— Пісня гарна й така, як є,— докинули й інші.

— Та я ж і не кажу, щоб ви її переінакшили,— підхопив Славчо,— треба тільки наприкінці підправити.

— Як? Як?

— Отам, де ви кажете про Недю, що його зарізали...

— А що, його повісили? — перебили Славчо.

— Та й не повісили...

— Виходить, кинули в яму?

— І не в ямі він.

— Ну, досить того, що здох, а як — то вже нас не цікавить,— відгукнулися селяни.

— Недю живий,— сказав Славчо.

Ці слова справили на всіх неприємне враження.

— Живий?

— Невже живий?

— Виходить, утік?

— А де ж він тепер?

Запитання сипалися градом.

Славчо про щось пошепотівся з товаришами, тоді обернувся до людей і сказав:

— Не бійтеся, Недю в наших руках!

— То ви його тримаєте? Слава богу!

— Ми його тримаємо добре. А зараз хочемо запитати у вас, що з ним робити? Ви більше за нас натерпілися від Недю... Кажіть, браття, як його покарати?

Селяни почали перешіптуватися.

У цей час натовп довкола гайдуків під чиїмсь сильним натиском почав розступатися. Багато хто обернувся, щоб побачити, в чому річ.

— Та не пускайте її! — крикнув хтось.

— Назад, назад!

— Чого вона тут верещить?

У натовпі наростав гнів на ту, що намагалася прорватись наперед.

Славчо, чия голова височіла над усіма іншими, побачив, що й до чого.

— Ця молодиця — дружина Недю? — запитав він.

— Авжеж! Вона!

— Гоніть її назад! — знову закричали селяни.

— Гей, ти, чого тобі тут треба?

— Назад!

— Славчо! Славчо! Пусти мене! — відчайдушно, кричала дружина Недю, насідаючи на тих, що відштовхували її.

Славчо махнув рукою, Велкана теж.

— Пропустіть молодицю,— сказали вони.

На їхні слова натовп розступився й дав жінці дорогу.

Це справді була дружина Недю.

— Ну, молодице, що ти хотіла сказати? — суворо запитав Славчо.

— Знаємо, чого їй хочеться, та нічого в неї не вийде,— сердито бурчали селяни.

— Нехай поплаче, як люди поплакали від її чоловіка. Бог усе бачить.

Нарешті селяни вгамувалися.

Дружина Недю, ще молода, але дуже виснажена селянка, підступила ближче, заплакана й простоволоса. Упавши на землю, вона обняла Славчо за коліна.

— Відпусти його, відпусти його, Славчо! Вік за тебе молитимусь, пожалій мене, молю тебе, Славчо!..