— Геть! Геть від мене!.. Ти теж така, як і вони... Гадюка!
— Карпе, чому ж ти гніваєшся на мене? — запитала, зупинившись перед ним, Марія, але він нічого їй не відповів.
Де блукав той день і дё ночував три ночі, того не знали в сім'ї Шумейків. І дізналися тільки на четвертий день, коли у Карпа Нехльоди двоє міліціонерів одібрали наган, а його самого арештували й зідправили до повітового міста.
Там його віддали до суду, а потім одвели під конвоєм до в'язниці.
Зовсім несподівано Зінька одержала листа від чоловіка, і той лист збентежив її, вніс неспокій в душу, завдав нових страждань.
— Приїде восени... восени...— вимовляла вона розгублено, дивлячись на аркушик паперу, де не зазначено було навіть його адреси. Чи забув написати, чи не схотів, щоб вона, Зінька, знала, де він живе, з ким живе.
Лист був коротенький. Повідомляв у ньому Тарас, що він жив-здоров і що приїде додому гостювати. "Що ж мені робити?"
Зінька відчувала, як внутрішній жар обпалює їй щоки. Вона уявляє оту страшну хвилину сорому й ганьби, коли він переступить хатній поріг і побачить її, Зіньку, в такому вигляді...
— Тільки не восени! Потім... Пізніше,— вимовляла вона пошепки, наче він міг почути її слова, розуміти її душевний стан, бачити її зраду.
"Що робити? Що? — билася тривожна думка, мов птиця, посаджена в клітку, не знаходячи виходу.— Хіба зрушити дитя?"
Але сама вона тут же цього жахнулася. "Ні, ні, тільки не це! Убити радість, убити свою втіху, щастя, вимріяне, довгождане... Нізащо в світі!" І вже докоряла собі за слабодухість, за те, що навіть могла подумати про таке.
"Шукати інший вихід. Але який? Який же саме? — запитувала себе і не знаходила відповіді.— Я скажу йому, скажу Тарасові: "Ти поїхав, покинув мене напризволяще... Погасла до тебе любов, інший заволодів і серцем моїм, і душею... Його люблю й любитиму довіку". Тарас зрозуміє. Мусить зрозуміти... Адже в мене буде дитя від Прохора".
Згадка про милого завдала їй ще більших мук, страждань і тривоги.
Ось уже другий тиждень не приходить він до неї, і Зінька не знає, що трапилося з ним, чому раптом така дивна мовчанка. Даремно виходить вона у надвечір'ї на гору, де він завжди її ждав перший і кожного разу, зустрічаючись з нею, обіймав, голубив, дивився в очі їй своїми карими очима, що з них випромінювалось невидиме, але відчутне тепло й ласка, які сповняли її душу чимсь хвилюючим і радісним. Певне, то і є любов.
"Але чому ж вона почала згасати в нього? Чим я розгнівала, чим образила його?" Не пам'ятає такого випадку Зінька. Востаннє розійшлися з ним, як завжди.
"Чому ж не виходить більше він до мене вечорами? Може, розлюбив? Може, щось трапилося вдома? Але що саме?" Нічого Зінці не відомо, і ця невідомість гнітить, вносить тривогу, навіває неспокій і сум.
"Ну що, що могло скоїтися з ним? Як дізнатись? Чи підійти до саду і ждати його, виглядати, може, побачить і сам пояснить усе, і не буде тоді оцієї тривоги, що сушить мені серце. А може, він занедужав?" — прийшла несподівана думка, і Зіньці наче перехопило подих. Уявила, як палить Прохора жар, а па його гарячий лоб Віра кладе змоченого у воді рушника.
Що б віддала Зінька зараз, аби можна було їй увійти в 17 кімнату, де він лежить, побачити його, побути з ним наодинці.
"І чому я така вродилася? Не маю щастя, і чи буде воно в мене, чи будуть тільки муки та страждання?"
Зінька відчуває, як з очей самі ллються сльози, рясні, чисті, падають на руки, на шиття.
Раптом у хату як буря вриваєтся Ольга. Переповнена щастям до краю, підвладна тому щастю, вона не помічає навіть сліз, а обхоплює Зіньку за шию, притискає її до себе...
— Ой Зіню, рідна. Та яка ж я щаслива! Ти знаєш, що сказав мені оце зараз Єгор Шульга? "Хочеш,— каже,— бути моєю дружиною, відгуляємо комсомольське весілля".— І зупинилась, відчула смак солоних сліз, що їх не встигла витерти подруга. Ці сльози, особливо зараз, вразили Ольгу, душа якої була щедро переповнена найсвітлішими почуттями.
— Що з тобою, Зіню? — Глянула в очі, повні сліз.— Зіню, дорога моя, скажи...
Зінька впала їй на груди, не в змозі стримати свого болю, почала прнчитувати:
— І навіщо я полюбила його? Занапастила тепер себе. Пропаща я, Ольго... Навіки пропаща...
Ольга, обнявши її, гладила тремтливі плечі, гладила волосся, намагаючись заспокоїти.
Безрадісно для Зіньки минув цей день, а надвечір вона вийшла до річки нажати татарського зілля, бо дуже любила його духмяні річкові пахощі. Та не так те зілля, як хотілося їй зустрітися з Прохором, бо вій іноді сам водить до річки напувати бистру Метелицю. Жне Зінька гострим серпом, а сама очей не зводить з провулочка.
І яка ж то була радість для неї, коли нарешті з'явився Прохор, тримаючи в руках ремінний повід. Вій не помітив її одразу у високому надбережному зіллі, зате вона стежила за кожним його кроком. Ось Метелиця ввійшла в річку, припала до чистої води, а Прохор стояв на ситій траві і злегенька підсвистував, заохочуючи тварину.
Метелиця пріла довго, а може, це тільки здалося Зінці, і вона не витримала, підвелася з татарського зілля.
— Добрий вечір, Прохоре!
Він так розгубився, що навіть забув відповісти на привітання, і ця розгубленість мимоволі вразила Зіньку.
"Що з ним? — думала вона.— Чому він так зніяковів? Чому не дивиться мені в очі? Що сталось?"
Бідне серце стислося в передчутті якоїсь невідомої, але неминучої біди.
— Прохоре, чому... чому ти не приходив? Я вже думала — занедужав...
— Ні, я здоровий.
— Здоровий,— повторила Зінька ослаблим голосом. У горлі в неї пересохло, а очі жадібно дивилися на милого, силкуючись розгадати причину такої дивної і несподіваної зміни.— Я ждала тебе... Всі вечори ждала... На гору виходила, туди, де завжди з тобою стрічалися.
— Ні до чого те все,— глухо сказав Прохор і цими холодними словами наче стьобнув її по серцю.
Зінька зблідла.
— Не розумію тебе, Прохоре. Скажи мені, що трапилось?
— А тут і розуміти немає чого,— продовжував він, мов чужий.— Те, що було між нами,— забудь.
— Як це — забудь? — вимовила вона, ще не усвідомлюючи отих убивчих слів, а очі її шукали його очей, щоб глянути в них, щоб швидше розгадати невідому таємницю, що віє на душу їй холодом.