— Зінька! То ж Зінька? — запитувала вона, не вірячи своїм очам.
Молодиця йшла не оглядаючись, струнка, сильна, а на її тугому плечі лежало коромисло, і в такт її ходи ледь погойдувались, не розхлюпуючись, повні відра з водою.
— Ну ось, а ти переживала, боялась... Певне, Ольга зірвала з неї кофточку, зробила все, що треба... Не думай тепер про в'язницю.
— Як уві сні це все...— І Віра, перехрестившись, глянула на чоловіка. Він, посміхаючись, дививсь на неї, і в погляді, і в посмішці його вона відчула, що знову він належить їй, і нікуди тепер вона його не відпустить, ні з ким більше не ділитиме свого повернутого щастя.
Та ось у хвилину найбільшої душевної радості розчинилася хвіртка і на подвір'я зайшов Карпо Нехльода. Картуз у нього зсунувся набік, нижня губа одвисла, мов у старого коня, погляд тупий, розгублений.
Глянувши на Віру й Прохора, він, здавалося, їх не помітив, бо нічого не сказав, прямуючи до хати.
Його вигляд здивував обох.
— Що з ним? — запитала Віра, але Прохор тільки здвигнув плечима.
— Зараз дізнаємось.— І обоє вони зайшли до світлиці, де край столу СІ-ІДІВ, не скинувши картуза, Карпо.
Біля нього стояла стривожена Марія, на нього дивилась з явним неспокоєм Ганна Федорівна, ждав його пояснень, суворо нахмуривши брови, тесть.
— Що трапилось? Розповідай! — наказав Аркадій Павлович, і Карпо, не випускаючи з рук портфеля, сказав:
— Засипавсь я, папашо...
— Як то... засипавсь? Говори по-людському!
— Розтрата... Три тисячі чотириста п'ятдесят карбованців сорок чотири копійки.
Ганна Федорівна аж руками сплеснула:
— Такі гроші?! Та де ж ти їх подів?
— У роз'єздах...
У хаті стало тихо. Мовчав і Карпо Нехльода, не сміючи нікому глянути в очі.
— І хто це виявив?
— Ревізор... з Харкова... Тиждень, гадюка, у паперах копався, кожний документ перевірив, усе до копійки підрахував. Уже я його й на обід запрошував, і калим йому пропонував...
— Що ж тобі буде за це?
— Тюрма, папашо, і з партії — по зашийку. в
Заплакала Марія, але батько так метнув на неї очима, що
вона одразу притихла.
— Звичайно, можна б якось це діло зам'яти. Покрити розтрату готівкою, поїхати самому до начальства, пробачитись, покаятись... Може, зглянуться.
— Тату, таточку, рятуйте нас! — І Марія впала на коліна.— Сяде Карпо в тюрму, що зі мною буде? Пожалійте його... Прошу, благаю вас...
— Замовчи, дурна! — гримнув на неї батько, і Марія затихла, підвелась на ноги, потім скрикнула знову: "Пропала ж я, пропала!.." — і з риданням вибігла з хати.
Материнське серце першим відчуло горе і стало на захист рідної дитини.
— Аркадію... Дочку нашу пожалій. Не розбивай життя... Зглянься...
—■ Помовч, стара! Розмова ще з ним не закінчена.— І, так же суворо дивлячись на зятя, Аркадій Павлович запитав: — Що думаєш робити?
— Сподіваюсь, папашо, що виручите мене у такій біді.— І Карпо вперше сміливо й нахабно глянув тестеві в холодні, безжальні очі, що ховалися в густих кущуватих бровах.
— Даремно сподіваєшся.
— Як? — здивовано розкрив рота Карпо.— Значить, ви... категорично... проти мене?
— Категорично,— відповів з нещадною жорстокістю тесть.— Сам знав, що робив, сам і відповідай.
Нервово смикнулася рука, кинувши портфель на диван. Оч" звузились, стали колючі й злі.
— І це ви мені таке говорите, папашо? — Очі стрілись з очима. Одні палають зневагою й презирством, другі — образою, гнівом.
— Забули, папашо, скільки разів я вас виручав? І лісом, і послугами всякими...
— Ти в мене живеш, ти мій хліб їси... Мусив допомагати. Карпо Нехльода ще більше розлютився.
— Що я чую, папашо? Ви в своєму розумі? Я ваш хліб?.. А моя зарплата?..
— Про це у Марії питайся.
— Я знаю... Вона давала...
— Давала,— підтвердила Ганна Федорівна, боячись сварки.— Давала на харчі.
— Не бачив... Не знаю,— сказав тесть, і в нього засмикалося повіко.— Злодієві, розтратникові не допомагатиму! Знай, я не такий багач, щоб тисячами розкидатися.
У Карпа очі стали вузькі, мов щілинки, вузькі й люті. Незважаючи ні на Прохора, ні на Віру, не помічаючи тещі і її жалісливого погляду, він бачив перед собою тільки невблаганні, суворі очі тестя, що їх нічим не в силі був розжалобити, і, відчуваючи й розуміючи це добре, Карно тоном згубної приреченості запитав:
— Значить, під ніж мені йти, папашо? Нехай, значить, ріжуть, топчуть, вам не жаль? Так знайте: сьогодні вони мене втопили, а завтра за вас візьмуться і вас з'їдять, товаришу Шумейко! Підріжуть вам крила, бо захисту ні від кого не буде... Є млин, а завтра не буде млина! Вони візьмуть... їх не зламати, бо за ними сила, за ними влада. Подумайте, ким розкидаєтесь? Про дочку подумайте свою, пожалійте її...
— Не вмовляй! Як сказав — так буде! Ні копійки тобі не дам. Умів розтрачувати — умій тепер відповідати! Ти ж комуніст, то дій по-партєйному!
— Жалиш у таку хвилину? Ну, нічого... Тепер я знатиму, біля якого гада жив, кому допомагав.
— Ну-ну, ти говори, та не заговорюйся!
— Знаю! — кричав, уже не володіючи собою, Карпо.— Я знаю, гроші в тебе є!.. Та попливуть вони, як вода. Без мене продподатками тебе задушать. Не поживишся добром своїм... Паровий млин заберуть. Я стримував, я охороняв, а тепер відберуть!
— Що ти мелеш, дурний? Без твоєї допомоги обійдуся. Сам з ними подружу. Млин як був, так і лишиться при мені.
— Не лишиться! Скрутять і тебе. Радянська влада сильніша... І вони прийдуть! Рубан прийде, Шульга, Олійниченко... І ти їм віддаси ключі й замки. Все віддаси!
— Годі! — втрутився у сварку Прохор.— Не дозволю батька ображати. Чуєш? — і став перед Карпом, готовий до всього.
— Ти? Знову битися хочеш?
— Битимусь, коли не припиниш отаких розмов.
— Куди я потрапив!.. У якій сім'ї жив? Тут же всі вороги мої, вороги! — кричав Карпо, метаючись по хаті.— Де мій картуз, де портфель?
Портфель йому подала Віра, а картуз був у нього на голові.
— Кінчено! Чужі... Всі тут мені чужі, всі ладні мене втопити. Та знайте, я постраждаю, але й вам не солодко буде. Ще ви пошкодуєте за мною. Не люди ви — гадюки отруйні! Будьте ви прокляті! — І він, грюкнувши дверима, вискочив на подвір'я. До нього метнулася Марія, але він, ображений, засліплений гнівом, крикнув на неї: