— Ой Прохоре! — скрикнула Зіиька, здогадавшись нарешті про його намір.— Ти не хочеш більше зустрічатися? Ти розлюбив?
— Та воно, як подумати добре, то, мабуть, я й не любив тебе.
Очі в Зіньки стали широкі. Перехопило подих. Наче він окропом обдав їй груди, так зробилося в них гаряче й задушно.
— Ти... не любив... Не любив...
— Ну, може, трошки... Але пора з цим ділом кінчати. У мене є дружина, в тебе чоловік. Гляди, ще дізнається — скандалити почне, а я скандалу не хочу.
Зінька слухала його, але не розуміла в цю хвилину, що він їй говорив. У пам'яті зринали зустрічі, й поцілунки, і милування, і слова ласкаві, ніжні, незабутні, що їх він вимовляв, голублячи її, а зараз ось стоїть перед нею чужа людина, яка не сміє глянути їй в очі, яка кидає в неї холодні слова, мов каміння, і боляче, й душно, й нестямно стає від слів отих.
"Я серцем чула — трапилась біда. Розлюбив мене Прохор, розлюбив... А як же з дитям? — Ця думка, мов рятівне сяйво, зринає в'неї, вселяючи надію.— Вій хотів мати дитину... Вій буде батьком... Любитиме свого синочка чи донечку. Адже сам він говорив мені про це".
Зінька, не випускаючи з рук серпа, дивиться на Прохора, а той одвернувся від неї, смикає Метелицю за повід, бо вона вже напилася вдосталь і з м'яких губів її падають на воду променисті краплини.
— Ти забув, Прохоре... Дитя росте... Твоє дитя... Ти це знаєш...
І Прохор уперше за час їхньої розмови глянув їй в очі, але в очах тих не помітила вона пі ласки, ні співчуття, пі колишньої радості. Зараз вони дивилися на неї сухо й холодно, нагадуючи чимсь погляд старого Шумейка.
— Це ще довести треба, чиє воно, оте дитя. Хіба ти мало на вулицю бігала, з хлопцями гралася... Я ж знаю все...
Краще б він ударив її своїм важким кулаком, аніж вимовив оці слова. Повисла рука з серпом, зрадливо задрижали губи, зірвалися з довгих вій на бліді щоки пекучі сльози.
— І це ти смієш мені... ти, Прохоре, отакі слова...
Зінька задихалась. їй важко було говорити. В роті одразу пересохло, а ВІРІ, не помічаючи цього, нещадно повчав її:
— Доки не пізно, ще можна все зробити. Поміркуй сама, Зінько, що скажеш чоловікові, коли він повернеться додому? Чи думала над цим? Не думала? Отож я раджу — до лікаря звернися, щоб не було, бо це ж сором який, ганьба! Скоро по вулиці йтимеш, а з тебе люди будуть сміятися...
Ні слова більше не сказала йому Зінька, взяла на плече неповний мішок татарського зілля і, спустошена, прибита горем, навіть якась безтямна, рушила від річки додому.
У хату йти не хотілося. Кинувши у присінках мішок і серп, вона завернула до саду, де росла стара крислата яблуня, і там сіла на траву, не помічаючи, що за кущем аґрусу на розісланій ряднині лежала з книжкою в руках Ольга і стежила за нею.
— Ти бачилася з Прохором? Ти розмовляла з ним? Я догадуюсь...
— Розмовляла,— вимовила Зінька таким голосом, наче пролежала у постелі хвора з півроку.
— І що ж він... Прохор?
— Розлюбив... До лікаря посилає, щоб я дитя...— Зінька замовкла. Сиділа немов кам'яна, дивилась перед собою на яблуню, але нічого не бачила.
Скільки днів і ночей минуло в мріях про майбутнього синочка а чи донечку, яким теплом сповнялось її серце від уяви, як маленькі ніжні ручки обійматимуть її за шию.
Вона жила цією мрією як щастям великим, земним, материнським. І ось Прохор хоче цю мрію вбити, хоче одібрати від неї щастя, потоптати материнські почуття.
"Ні, ні! — кричить її душа.— Не бувати цьому! Все стерплю. І сором, і ганьбу, і бійку чоловікову".
Згадка про Тараса обдала холодом серце.
"А він же восени тут буде... Лист його лежить у скрині".
Та навіть страх перед чоловіком не в силі був загасити материнського почуття, що владно жило в ній, почуття, що його може вирвати з її душі разом з життям хіба що тільки смерть.
Зінька одганяє геть навісні думки. Нехай не ятрять вони більше її змученого серця.
— Ти, Зіню, не журися і не хвилюйся,— заспокоює її Ольга, сівши рядом.— Я сподіваюсь, що все буде добре. Це він зараз такий, а ось коли народиш дитя, та ще на нього схоже, хіба він тоді витримає? Сама ж мені говорила, як він хотів мати сина. А дитину ми разом з тобою будемо няньчити. Я люблю маленьких. Ти тільки не думай зараз про себе, не сумуй. Краще про нього думай, про маленького...
І Зінька посміхнулась, взяла Ольжину руку, несподівано поцілувала.
— Ой, що ти, Зіню!
— Ти не тільки мені подруга найкраща, найвірніша, ти мені, Ольго, як мати рідна...
— А що я мушу тобі казати? Я тебе дуже, дуже поважаю і люблю.
Легше стало на душі. Схотілося Ольгу почастувати яблуками, що рясно звисали з кучерявого гілля.
Нічого не сказавши про свій намір, молодиця підійшла до яблуні.
— Ти що надумалась робити? — запитала подружка, розгадавши її намір.— Не смій!
Та Зінька тільки посміхнулася на те застереження. Вона змалку знає на цій яблуні кожну гілочку, і їй, Зіньці, дивно, що Ольга так сполошилася.
— Я зараз тобі зірву найсмачніші.
Зінька легко й ловко переступала з гілки на гілку, а за нею тривожно стежила Ольга, попереджаючи:
— Ой, Зіню, будь обережною.
— Що мені, вперше тут бувати? — І вона, вибравши жовтувате яблуко, кинула його Ользі. Та впіймала на льоту.
— Куштуй!
Білі зуби вп'ялися в ароматну й соковиту м'якоть доспілого плоду.
— А що, смачне?
— Дуже!
— Я тобі ще спіліше зараз дістану,— пообіцяла Зінька 574
і полізла вище. Ставши ногами на гілку і тримаючись ліврю рукою за стовбур, Зінька правою рукою потяглася до облюбованого яблука, але дістати його не змогла.
— Все одно зірву!—з хлопчачою впертістю вимовила молодиця, ступивши ногами на тоншу гілку.
Дістала нарешті, та раптом гілка відчахнулась.
"Дитя моє... дитя",— мов блискавка, пронизав її страх. Ще почула вона в ту секунду безтямний крик Ольги, і одразу нестерпний біль охопив Зіньку, такий біль, наче хтось з розмаху всадив у її тіло гострого ножа.
— Зіню, рідна моя! — Ольжині руки тремтіли з переляку, обмацуючи голову, руки, тіло.— Зіню! Чому ти мовчиш? Що тобі?.. Де болить?..
Та Зінька в першу хвилину не могла вимовити й слова. Біль був настільки сильним, що скував мову. Широко розкриті, майже безтямні очі зупинилися па Ользі, завдаючи їй ще більшої тривоги й хвилювання.