— А ти ж начальство. Нагримав би, настращав їх. Карпо засміявся.
— Кого стращати? Рубана, чи, може, Головатого, чи Олій-ниченка? Наївні ви, папашо. Такі не бояться стращань. Хіба забули, як весною вони посланцями їхали до міста? Спасибі Матюші, що перехопив тоді листа.
— Не бояться, значить?
— Не бояться, папашо, а я починаю їх боятися. Буде чистка партії, вони першими проти мене виступлять. Про все згадають: і про отой ліс, що ми його на подвір'я парового млина звозили... Вам то нічого, папашо, а я відповідатиму. Спитають: "Хто давав розпорядження визначений громаді ліс віддати Шу-мейкові?" Я давав розпорядження.
Карпові хотілося бачити тривогу чи навіть страх на тестевому обличчі, але воно залишалося якимсь кам'яним, непроникним. Тільки кущуваті брови дужче звелися на переніссі, ховаючи в густих заростях глибокі очі, що по них ніколи не вмів розгадати Карпо тестевих думок.
— Отакі-то справи, папашо...
— Значить, затягується петля,— говорив Аркадій Павлович, думаючи зараз про своїх заклятих ворогів.— А ти, Карпе, з іншого кінця до них підступай. Стращання не бере, ти дружбу з ними заведи... До себе запрошуй, до них навідуйся. По чарці з ними випивай.
— Розгадають, папашо...
— А ти так дій, щоб не розгадали.
— Важко. А потім, папашо, є ще один у мене інтерес.
— Може, знову посварився з Прохором?
— Чого ж нам тепер сваритися? — сказав, образившись, Карпо, розуміючи тестів натяк.— І без того клопоту чимало. Не хатній маю інтерес, громадський.
— То чого ж досі мовчиш?
— А ось і скажу. Тут потрібна ваша допомога. Комсомолку Ольгу Ярош знаєте?
— Це оту, що Матюшу з осередку виключила?
— Виключила — то ще півбіди. А вона передала на нього справу слідчим органам. За отой напад біля містка... Ви пам'ятаєте?
— Пригаси цю справу!
— Не пригашується, папашо. Я вже пробував. А Матюша сам винний... Не можна в грубій формі діяти. Такий номер зараз уже не підходить.
— Про діло говори,— нагадав, роздратовуючись, Шумейко.— Що вона хоче, ота харків'янка?
— Дістала кіноапарат... Літній майданчик комсомольці хочуть збудувати, і я пообіцяв їм допомогти з місцевого бюджету.
— А я тут при чому?
— Треба, папашо, і вам з ними дружбу заводити.
— З комсомольцями? — І Шумейко посміхнувся.— Не пізнаю тебе, Карпе. Всіх ти боїшся.
— Не боюся, а треба вперед дивитися. Вперед, а не назад. Для кіно їм потрібна електрика.
Старий Шумейко збагнув одразу, чого хоче зять.
— Петлю б я їм дав на шию кожному, а не електрику.— І він замислився, слухаючи Карпа.
— Доведеться дати, папашо. Скільки там піде тієї енергії, а всі у слободі знатимуть, що ви підтримуєте комсомольців. Повага вам і шана. Та й самі будемо дивитися нові фільми, хапати культуру. Без неї, папашо, без культури, на даний момент керівник — ніщо. Це розуміти треба.
— Я розумію,— сказав Шумейко,— що електрику доведеться дати. Є в мене свої міркування,— а які саме, він не відкрився зятеві.— Нам потрібно зараз скрізь мати і очі добрі, і вуха добрі. В такий час живемо, що доводиться бути обережним. Кого за горло хапай, а кому чарку горілки піднось — інакше не проживеш,— сказав тесть, взявши знову до рук газету. Цим Аркадій Павлович дав зрозуміти, що розмова скінчена і він більше не бажає слухати зятя.
Карпо вийшов з альтанки і садовою доріжкою попрямував до гайку, де вже чекала на нього дружина з великою мискою пахучої малини.
— А що, Зінько, дуже хвилюєшся?
— Ой Ольго, так мені чогось страшно, що й сказати не можу,— щиросердно призналася подружка, дошиваючи нове плаття, яке вона мусить одягнути на сьогоднішню виставу.— Ну що, коли зіб'юсь, та тоді, мабуть, мені треба одразу зі сцени втікати.
— Чому ж втікати? Буде суфлер. Коли щось забудеш, він тобі нагадає. А потім же, я знаю, ти роль свою вивчила добре.
— Добре, а от боюсь,— і застукотіла по матерії машинка, лишаючи за собою красивий, рівний шов. Підійшла до Зіньки Ольга, поклала їй руку на плече.
— Ну, а він же буде на виставі?
— Не знаю,— ухильно відповіла Зінька і ще моторніше взялася до роботи. їй не хотілося зараз перед Ольгою розкривати своєї душі, в якій у цю хвилину було стільки райдужного світла, стільки тепла й ніжності, що, мабуть, Прохор на відстані мусив те все відчувати й думати про неї так само, як думає про нього вона.
Заради Прохора ходила вона вечорами на репетиції, вивчала роль, вкладаючи в слова стільки почуття, серця й душі, наче в ті хвилини розмовляла вона не з героєм драми, а з ним, любим Прохором, наймилішим для неї в світі.
Того ніхто не знає, і про це нікому не скаже Зінька, навіть своїй найщирішій подружці Ользі.
"Невже він справді не прийде?"
І болісно ставало їй лише від думки, що його не буде на виставі і він не почує тих слів, які вона промовлятиме для нього.
"А може, прийде? Він же додому повертається з парового млина через базарний майдан, а на майдані вивішено афішу".
Довгим видався для Зіньки цей незвичайний хвилюючий день. Та хвилювання її збільшилось, коли Ольга Ярош, позираючи на годинник, сказала:
— Ну, Зіню, нам пора...
— Уже? — здивувалась молодиця, мимохіть зиркнула на образи, де вже давно не горіла лампада, потай від Ольги перехрестилася.
— Ходімо.
Обидві вирушили з хати. І хоч Ольга не запитувала більше в подружки про милого, але помічала добре її погляди, коли проходили вони вулицею мимо подвір'я Шумейків.
— Що, немає? — усміхнулася Ольга, і Зінька щиро сказала:
— Хотілося, щоб прийшов.
— А ти його не запросила й досі?
— Не бачилась я з ним. Може, він сам здогадається,— і замовкла. Ще раз озирнула велике подвір'я та й пішла вже потім швидше.
"Ой подруженько моя вірная! Розумію тебе, співчуваю тобі, бо і в самої у мене на душі чогось тривожно, неспокійно. А чого, й сама не доберу".
Ольга намагалася одігнати цю непотрібну тривогу, бо й справді, чого ж їй тривожитись, коли вона добре знає, що сьогодні після вистави її проводжатиме додому Єгор.
Як їй хороше з ним! Як вона його любить, а ще ні разу не сказала йому про свої почуття. І, певне, не скоро й скаже.
Та завжди, коли залишалися вони з Єгором самі, коли він брав її руку в свою і ніжно гладив, дивлячись закоханими очима в її очі,— якесь невидиме тепло розливалося по всьому тілу, добиралося до серця.