Ольга тоді нічого не бачить, крім його очей, що голублять, ніжать, владно приковують до себе.
— Ольго,— вимовляє він п'янкі слова, що затуманюють їй голову.— Ольго, я люблю тебе... Люблю!
Його широка й сильна долоня лягає їй на плече, і вона відчуває тепло тієї рідної руки.
— Ольго! — знову западає в душу притишений голос.— Я люблю тебе. Дуже, дуже люблю...
Ольга вслухається в ті слова, не відриваючи од нього погляду. Кудись падають зорі, бо їх не видно на небі, бо їх заступають Єгорові очі, що горять яскравіше зірок: живі, променисті, ні з чим не зрівнянні.
— Я люблю тебе, Ольго! — дзвенить, мов чарівна музика, і в серце б'є той голос, і немовби заколисує її...
Ольга заплющує очі. Гарячими устами припадає Єгор до дівочих уст, і німіють обоє, забуваючи в ту хвилину про все.
"Він мене цілуватиме й сьогодні. Він говоритиме про свою любов".
— Поглянь, Ольго, поглянь, скільки людей коло нашого клубу зібралося! — вигукнула Зінька, обриваючи світлі спогади. Біля каси давка, крик, невдоволення.
— Що значить немає квитків? Вхідні давай! Ми можемо й постояти.
— Вхідних нема,— пояснює касир, молодий вихрястий хлопчина.— Були тільки "сидячі", але розпродано.
— А ти ще заготуй!
— Заготувати можна, а куди я вас посаджу? На стелю? Біля дверей клубу — теж натовп. Двоє рослих, плечистих
комсомольців перевіряють квитки. Але що там за суперечка? Кого не пускають вони до приміщення клубу? Чому не пускають?
— Не можна, бабусю. Ідіть собі. Сьогодні не лекція і не концерт самодіяльності, а платна вистава. Розумієте? Без квитка ми вас не пропустимо.
— Згляньтеся, синочки. Я б купила, так немає ж квитків у касі. А подивитись хочеться. Колись моя дочка на сцені...
— Не можна! Чули? Затримуєте інших. Сказано ж вам. Сьогодні платна вистава.
Ольга, протиснувшись до дверей, побачила Зуйку, стара зраділа їй і почала благати:
— Я не займатиму місця. Я десь у куточку собі стоятиму. Мені б тільки дивитися на сцену. Може, ти гадаєш, я випила? Боронь боже, і не пригубила. Не п'ю тепер я зовсім її, проклятущої.
Ольга глянула в її тьмяні, але зовсім тверезі очі, в яких світився страх, що їй можуть відмовити і вона не матиме змоги побачити виставу, яка нагадає їй про улюблену, замучену ворогами дочку.
Це зрозуміла Ольга й наказала хлопцям:
— Пропустіть бабусю. Я їй дам приставного стільця.
— Дякую тобі, дочко,— промовила зворушено Зуйка, та Ольга не мала зараз часу, щоб з нею розмовляти, бо треба було їй переодягнутися та загримуватись.
Не встигла Ольга зайти до кімнати, як одразу ж їй передали неприємну вість.
— Що робити, Ольго? Овсій Лихогуб уже випив. Може зірвати нам виставу.
— Як випив? — перепитала вражена Ольга.— Вій же давав слово... Ану, гукніть його до мене.
Драма, яку показуватимуть сьогодні на сцені, має велику кількість дійових осіб. Комсомольців-артистів не вистачало, довелося взяти кілька сторонніх хлопців. Серед них був і Овсій Лихогуб — колишній дружок Матюші Жигая.
Він прийшов до клубу, коли була ще тільки читка п'єси, просив визначити йому якусь роль, запевняв усіх, що з Жигаєм він уже не дружить і що йому, Овсієві, дуже хочеться виступити на сцені.
Ольга повірила в щирість його слів. Одним з перших він вивчив свою роль, на репетиції з'являвся без запізнень. Грати йому припало білогвардійця-солдата, який разом з іншими солдатами мав розстрілювати захоплену в полон комісаршу Вол-гіну.
Ще пам'ятає Ольга, як хтось з комсомольців сказав тоді про Овсія:
— Бідняк з діда-прадіда. Тільки ото й майна в нього, що хата-завалюшка. До комсомолу б його прийняти можна, коли б же він із Жигаєм не товаришував та не пив самогону.
Це все пригадалося Ользі зараз. Неспокій не залишав її ні на хвилину. Якщо справді Овсій Лихогуб п'яний, то на сцену його не випустиш, а кимсь замінити — пізно. Отак, чого доброго, може й вистава зірватися. І як це вона повірила йому, поклалася на нього, а він, може, й свідомо отаку підлоту зробив.
Та ось нарешті загупали по коридору чоботи, і в розчинених дверях зупинився Овсій Лихогуб, одягнений білогвардійцем.
— Кликала мене?
Ольга пильно глянула йому в обличчя.
"Ні, не п'яний він. На сцену його випустити можна". Уголос же промовила:
— Як же це так, Овсію? Слово давав... Я тобі повірила. Ми всі повірили, а ти ось перед виставою...
— Все в порядку, Ольго, роль свою знаю, а що трохи до чарки приклався — критись не стану. Маю гріх.
— Ми ж домовлялися, і сам ти говорив: "Покинув пити".
Що ж мені зараз з тобою робити? Хіба замінити тебе кимсь іншим?
Ольга помітила, як ці слова вразили парубка.
— Ні, пі! Що ти, Ольго? Навіщо заміняти? Я сам гратиму... Я ж роль знаю і не зіб'юся. Даю слово... А ти вір мені... Не підведу.
Пильніше глянула йому в очі й помітила, як він, не витримавши чомусь її погляду, схилив голову.
— Я сам гратиму. Чуєш, Ольго? — промовив він хмуро, з ноткою якоїсь дивної перестороги й водночас погрози.— Нікому іншому не дозволю...
— Ну добре, добре,— погодилась Ольга, і їй стало навіть шкода цього рослого, плечистого парубка, який так уперто відстоює свою роль.
— То я пішов до хлопців.— І він легко переступив поріг дівочої кімнати.
А Ольга, згадавши Зуйку, попросила одну з комсомолок:
— Полсиько, ти бабу Зуйку знаєш?
— Хто ж її не знає?
— Передай для неї оцього стільця, а то їй, старенькій, важко стояти.
Зуйка, притулившись плечем до стінки, стояла в самім кінці переповненого залу. Тиха, самотня, дивилась на людей. Переважно тут зібралася молодь, гомінлива, весела, як то й годиться їй. Але були тут і літні люди. Недалеко від Зуйки сиділи Рубан, Кіндрат Олійиичепко з дружиною і Данило Шульга, Остап Головатий — теж з дружиною.
До залу все прибували нові глядачі. Ось увійшов Карпо Нехльода з Марією, сів у першому ряду. Прийшов і Аркадій Павлович з Матюшею Жигаєм. Завітав сюди голова сільради, завітав і начальник міліції.
Уже всі місця заповнені. Настала ота хвилина, коли мусить починатися вистава, і в залі заплескали в долоні, нетерпляче загупотіли ногами, дружно вигукуючи:
— Починайте! Почина-а-а-а...
Крізь парусинову завісу глядачам було видно, як метушились по сцені артисти, готуючись до початку вистави. Хлоп'яча рука, висунувшись крізь дірку в завісі, голосно прокалатала дзвоником тричі, і гомін стих. Спорожніла сцена. Видно, як поліз у будку суфлер, як подали йому гасову лампу.