– Де твоя слухова трубка? – закричав він.
– Отож, – задоволено сказав Освальд. – Я теж так думаю. Я дуже радий, що ти нарешті зі мною погодився. Равлики зовсім інші, вони мають ріжки, мушлі, вони слизькі та й взагалі не такі.
– Де слухова трубка? – верещав Папуга. – ТРУБКА, ТРУБКА, ТРУ-УБКА-А!!!
– Нема ніякої потреби так пищати й біситися, – ображено сказав Освальд. – Я без твого крику-вереску чудово чую.
– Слухова ТРУ-УБКА! – закричали всі хором.
– А-а-а, ви хочете на неї подивитися! – приємно здивувався Освальд. – Секундочку, вона в мене лежить ось тут – трендова річ. Звісно, вона мені зовсім не потрібна, бо я і так усе чисто чую, але мати її вдома дуже практично. Тому я знайшов для неї інше застосування – якщо туди заливати цукровий сироп, то можна малювати дуже гарні візерунки на тортиках.
Він опустив під воду свою лапу, вкриту лускою, помацав і витяг бурштиновий, інкрустований сріблом слуховий ріжок. Потім приклав його до вуха й щасливо посміхнувся.
– Ну як? – запитався Освальд. – Як на мене, просто шикарно.
– Чудово! – заволали діти.
– Що? – перепитався змій, нахиляючись та притискаючи ріжок щільніше до вуха.
– Чудово!!! – знову закричали діти.
Освальд випростався, витяг із вуха трубку і зазирнув усередину.
– Хвилиночку, – пробурмотів він, – технічні неполадки.
Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлушпався, потім струснув нею, і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.
– Добре, – задоволено сказав він і звернувся до дітей, – розумієте, деколи вона забруднюється.
Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.
– Тепер ти чуєш? – запитав він.
– Я завжди чую! – здивовано відповів Освальд. – Я й до цього все чисто чув. Усі ті дурниці про равликів.
– Добре, добре, а тепер слухай уважно. Нам необхідно дістатися до Острова Вовкулаки якнайшвидше.
– До Острова Вовкулаки? – збентежився Освальд. – Якого дідька вам потрібно там? Огидне місце, огидні створіння. Я там нещодавно загоряв, так ті вовкулаки без перестанку жбурляли в мене каміння. Бридкі вульгарні тварюки.
– Розумієш, це дуже довга історія, нема часу пояснювати, – торохтів Папуга. – Але ми мусимо потрапити на острів ще до того, як зійде місяць. Ти міг би взяти нас на буксир?
– Раз плюнути! – відповів Освальд. – Сподіваюся, у вашій паляниці знайдеться мотузка? Ну то обв'яжіть її навколо моєї шиї – і помчали!
Вони закинули петлю на шию Освальду й рушили. Спочатку Освальд так старався плисти якнайшвидше, що човна кидало в різні боки й усі мало не попадали у воду. Слухову трубку змій заховав так надійно, що догукатися до нього було неможливо. Аж нарешті Папузі довелося вилетіти з човна та добряче клюнути Освальда в ніс. І тільки тоді той зрозумів свою помилку: збавив швидкість, і вони полетіли, розсікаючи хвилі.
– Скажи, будь ласка, – запитав Саймон, – навіщо Освальд надягнув цей кухарський ковпак?
– Тому, що він кyxap, – пояснив Папуга. – Він навчався в Парижі та Китаї. Освальд – неперевершений кухар. Але його батько був проти цього хоббі, вважав, що справжній Морський Змій не може бути кухарем, і примусив нещасного Освальда полишити свою улюблену справу та приєднатися до родинного бізнесу.
– А що то за бізнес? – поцікавилася Пенелопа.
– Це фірма, заснована ще прапрадідусем Освальда. Називається вона "Радіймо разом". Якщо курортне містечко втрачає свою популярність, фірма ненадовго відправляє туди когось зі своєї сім'ї. Він виставляє себе на показ, кілька разів фотографується з охочими, і ви не встигнете озирнутися, як містечко кишить туристами, які бажають побачити Морського Змія. Але Освальд дуже сором'язливе створіння, він не любить гамору, в нього велике й шляхетне серце, йому не подобається залишати відбитки своїх лап у чужих дворах чи дмухати на гостей на пікніку, зненацька вискакуючи з-за скелі. Ні, єдине, про що він мріяв, – це відкрити свій ресторан. Але його батько був невблаганний: "Де це бачено, щоб Морський Змій відкривав ресторани?" Тож Освальду довелось таки взятися до родинного бізнесу, а кухарство опановувати як хоббі.
– Бідолашний Освальд, – зітхнула Пенелопа.
– Так, це принизливо, – погодився Пітер. – Мабуть, дуже складно виходити на люди та позувати для фотоапаратів, коли ти такий сором'язливий.
– Еге ж, особливо якщо ти гарний кухар, – додав Саймон.
– Найкращий серед найкращих, – підтвердив Папуга. – І до того ж, він ніколи не використовує небесної моркви. Так, йому підходять лише свіжі продукти. Освальд дуже прискіпливий до їжі.
Небо засвітилося глибоким золотаво-зеленкуватим сяйвом, і тепер діти могли милуватися заходом чотирьох Сонць. На обрії замаячів Острів Вовкулаки – спочатку малесенька плямка, а далі вона все більшала та ставала щораз виразнішою.
– Мабуть, ми не встигнемо припливти на острів ще засвітла, – сказав Папуга й глянув спершу на годинник, а потім на обрій. – Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми обов'язково мусимо до появи місяця – що б там не було. Який же я дурень! Чому не здогадався про це раніше? Можна ж було попросити Г.Г. хоча б два дні не відпускати сонця з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.
Що ближчав острів, то лиховіснішим здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу пересмикнуло, коли вона згадала, хто тут живе.
– Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, – пояснив Папуга, – тому що Мандрагоровий Ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулаків на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не нанюхають, ми назбираємо рути і накиваємо п'ятами.
– А як же болотяні вогники? – поцікавився Пітер.
– Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, – застеріг Папуга.
Освальд пригальмував недалеко від острова та повернув до невеличкої бухти, де вони витягли човна на пісок – червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідньому сяйві.
– Запам'ятай, – звернувся Папуга до Пенелопи, – ти залишаєшся тут із Етельредом і Освальдом. Коли помітиш які негаразди – мерщій утікайте звідси.