– Але ж Г.Г. казав нам не причалювати до острова в темряві, – нагадав Пітер.
– Гадаю, ми не маємо вибору, – похмуро констатував Папуга. – Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то прогавимо сприятливий вітер, який Г.Г. нам пошле на зворотній шлях, і відтак на повернення нам знадобиться ще кілька днів.
– Добре, тоді це зробимо ми – Пітер, я і ти, – сказав Саймон Папузі. – Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.
– Але дивіться… – почала Пенелопа.
– Будь ласка, Пенелопо, – зупинив її Папуга, – Саймон усе каже правильно. Якби це було вдень, то зовсім інша справа, а вночі тут надто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи болотяним вогникам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом зможете відпливти подалі від берега в разі, коли що станеться.
– Та гаразд уже, – поступилася Пенелопа, – але я цього зовсім не хочу.
Човен плив уперед, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп'ять хвилин поглядаючи на годинник і роздивляючись обрій у підзорну трубу. Він саме робив це знову, уп'ятдесяте, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з'явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти перелякані не на жарт, побачили, як щось підіймається з морських глибин.
Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води, на довгій тонкій шиї витяглася вгору на тридцять футів. Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима, схожими на блюдця, та з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу прийняли їх за крила. На підборідді та довкола рота в нього густо росли щетинисті вусики-щупальці, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі він мав барви морської хвилі, а бopoдy й вуса – вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а між ними сидів кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, вода стікала з нього водоспадами.
Нічого зловісного не було в цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість.
– Чудово! – сказав він. – Це Освальд. Яке щастя!
– Він добрий? – спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.
– Освальд? – перепитав Папуга. – Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.
– Але просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, – пояснила свій переляк Пенелопа.
– Та ні, Освальд хороший, – заспокоїв її Папуга. – Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.
– Він допоможе нам? – спитав Саймон.
– Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, – сказав Папуга. – Головне – привернути його увагу: він трохи недочуває.
Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:
– Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, в човні!
Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі покруглішали від подиву ще дужче.
– Паляничка! – радісно скрикнув він. – Через стільки років – морська, синя паляничка, нарешті, о, нарешті!
Створіння, яке Папуга називав найсумирнішим у всій Міфології, вигнулося, кинулося… – і перш ніж хто-небудь устиг щось відчути, вже загребло собі в пащеку човен разом із трьома дітьми, Папугою, Етельредом, кошиком, повним харчів, плюс серпи й мішки для рути.
"О Боже, – подумала Пенелопа, коли здоровенні щелепи з білими зубами зімкнулися довкола них. – Оце вже точно кінець нашій пригоді".
Розділ VII
Вовкулаки і вогняники
– Ото дурень! – вереснув Папуга в темряву Освальдової пащі. – Ох, і телепень пришелепкуватий! Із цими потворами, чого доброго, все пір'я повилазить!
– І що нам тепер робити? – запитав Пітер.
– Робити? – вигукнув Папуга. – Що робити? Швидко вибиратися звідси, поки цей дурнуватий Змій ще не проковтнув нас живцем. Ось вам серпи, а мені дайте підзорну трубу – б'ємо його по зубах.
– Ням-ням, – почувся глухий, але гучний голос Освальда, який розмовляв сам із собою. – Ням-ням, скільки років я мріяв про неї! Яке тісто! Яка майстерна випічка! Ням-ням. Оце нарешті справжня здобна паляниця!
– Зараз я покажу цьому дурневі паляницю! – прохрипів Папуга. – Нумо, всі разом!
І щойно Освальд сказав "ням-ням" учетверте, всі: діти, Етельред і Папуга – щосили гримнули його по зубах. І сказав він насправді: "Ням-ням, ай, ой, у-у-у!" – та без зайвих слів виплюнув човен разом із його вмістом.
А потім опустив голову і почав роздивлятися.
– Ого! – ошелешено вигукнув він. – Ця паляниця начинена людьми! Я ще ніколи…
– Йолопе! Це ж я, Папуга! – перебив Папуга, розмахуючи підзорною трубою.
– Ну, якби це була навіть звичайна біла паляниця, начинена людьми, я б дуже здивувався, – бурмотів Освальд, страшенно зацікавлений, – але я впевнений, що синьої паляниці, начиненої людьми, ще ніхто ніколи не бачив!
– Я готовий задушити цю рептилію, – прошипів Папуга перед тим, як заверещати: – Осва-альде-е! Це я-a! Па-пу-га-а!
Освальд придивився пильніше.
– О! – радо вигукнув він. – Це, здається, Папуга! Яка приємна зустріч! Але що це ти робиш у синій паляниці? Це, друже мій, дуже небезпечно – ти можеш стати чиїмось обідом! І що ти тоді зробиш? А якщо вже тобі необхідно плавати, то плавай краще в якійсь шхуні, чи що…
– Це не паляниця! Це кораблик! – закричав Папуга.
– Равлик? – перепитав Освальд. – Ну, це вже ні, любий Папуго. Не хочеться тобі суперечити, але я одного разу бачив равлика, й він був зовсім не схожий на це. А крім того, равлики не сині й не плавають по воді. Ні, ні, зарубай собі на носі – це паляниця. До того ж, марципанова, такі печуть у Болгарії.
– Я не можу з тобою говорити – причепи свою слухову трубку! – крикнув Папуга. – Я вже зірвав голос!
– Полоз? Ні, – заперечив Освальд, – ніякий це не полоз. Звичайно, я можу помилятися. А ще – це може бути синій млинець, хоча… Сумнівно, дуже сумнівно. Навряд чи млинець міг би так добре триматися на воді.
– І навіщо йому найбільші вуха в усій Міфології, якщо він усе одно нічого не чує? – зітхнув Папуга. Він піднявся в повітря та сів просто Освальдові на вухо: