Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.
– Ось, тримай, – сказав він і віддав їх господареві. – Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?
– Ой, так-так… – сказав Г.Г. і радо начепив окуляри. – Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найневідповідніше місце для окулярів, і я не сумнівався, що, власне, через це обов'язково його згадаю.
Папуга тяжко зітхнув, бо для нього це була не первина.
– Які ж ви гарні дітки, – сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький, товстенький Миколай. – Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька. Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам'ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам'ятаю це за якийсь тиждень або за два.
– Облишмо це на потім, – сказав Папуга. – А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.
– Ну, – захихотів Г.Г., – у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звичайно ж, тривожно, але відколи у них з'явилася Книга Заклинань, відтоді й почали з'являтись амбіції. Але ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що та як, устигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного – на маленьке коркове деревце, розколоте блискавкою.
– Ха-ха-ха! – зареготав Папуга, плескаючи себе крильми по боках. – Оце так штука! А що далі?
– Тоді вони прийшли сюди і пробували змусити мене спуститися вниз і читати заклинання замість них, – обурено розповідав Г.Г. – Але я заховався тут, і вони побоялись піти за мною.
– Питання в тому, – сказав Папуга, – що нам тепер робити?
– Ну, – сказав чарівник, – ти ж сам знаєш, що без Травника й Книги Заклинань я нічого не можу зробити. А василіски, якщо їм вірити, тримають ці три Найголовніші Книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я жодного уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми нічого не вдіємо.
– Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? – запитав Папуга.
– Ні, – сумно відповів Г.Г. – Коли доживеш до такого віку, як я, то пам'ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую собі, що у Великій Книзі Заклинань є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її згадати дослівно.
– Ану ж, – втішив його Папуга, – раптом вам це все-таки вдасться.
– Ні, – ще сумніше відповів чарівник. – Я вже старався пригадати, й не раз, але все марно.
– Нічого, – бадьоро сказав Папуга, – не переживайте, ми щось придумаєм. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?
– Звичайно, нема питань, – сказав Г.Г. – Але спочатку я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.
– Тобто, мабуть, Пенелопу? – виправив його Папуга.
– Оцю білявеньку, так? – перепитав Г.Г.
– Ні-ні, руденьку, – сказав Папуга.
– Ага, так, так, звичайно, – заметушився чарівник. – Ходімо, Пенелопо, дорогенька.
– Іди, – підбадьорив її Папуга. – Табіта не зробить тобі нічого лихого.
Та Пенелопі, як на зло, незважаючи на умовляння Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г.Г. кришталевим лабіринтом.
– Я розмістив її у східному крилі, – важко дихаючи, сказав Г.Г. – Бо воно, по-перше, вогнетривке, а по-друге – звукоізольоване.
Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:
– О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! – почула Пенелопа її ревіння.
– М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О, найтупіша, найдурніша дракониха у світі – це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я необачна, нерозумна істота… О-о-о-о!
Г.Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха та ридала ридма. Вона була значно дрібніша, ніж Пенелопа собі уявляла, – не більша за поні. Мала яскравий брунатно-рожевий колір, а вздовж шиї та спини в неї вимальовувався зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.
– Поглянь-но, Табіто, – сказав Г.Г., – кого я тобі привів: це дівчинка, і звати її Пенелопа.
– Добрий день, як справи? – сказала Пенелопа.
– Ніяк, це мої проблеми. У-у-у-о-о! – заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. – Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!
– Можливо, – ввічливо продовжила Пенелопа, – якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.
– Ти така добра, – ковтала сльози Табіта, – а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… – у-у-у! у-о-о-о! – нічого… – г-у-у! г-у-у! – не вдієш! О-о-ой-ой!
– Усе одно, – наполягала Пенелопа, – краще розкажи мені про всяк випадок. Сльозами горю не зарадиш.
Табіта дістала з-під подушки величезну хустку й добряче висякалась, а хустинка відразу спалахнула. Пенелопі й Г.Г. довелося затоптувати вогонь, і це дуже рознервувало Г.Г.
– Ніби я не казав їй користуватися вогнетривкими хустинками, я ж її сто разів просив! – обурився він. – Усі ці вогнедишні тварини такі неуважні, ти собі не уявляєш.
– Правильно, правильно, г-у-у-у, ображай мене, коли моє серце розбите, о-о-о-о! Мене – останню з роду Драконів, – ридма ридала Табіта. – Сварися, кричи на мене, о-о-о-о! Кволу, беззахисну, останню зі свого роду!
– От лихо! – сказав Г.Г. – Хоч що я кажу, все не так. Добре, я залишаю тебе з нею. Якщо буду потрібен, подзвони у дзвоник. Коли що термінове – дзвони п'ять разів.
Г.Г. поквапом утік, а Пенелопа обережно сіла на ліжко біля Табіти.
– Слухай, Табіто, – сказала вона лагідно та водночас вимогливо. – Ці ридання тільки пригнічують тебе, але не вирішують твоїх проблем. А якщо ти зараз опануєш себе та розкажеш мені, що сталося, то я впевнена, ми зможемо тобі допомогти.
– Добре, – сказала Табіта, глибоко, нерівно вдихнула, так що полум'я вирвалося їй із носа, ніби пелюстки троянди. – Так ось: час від часу всі дракони зникають – всі, крім одного. І тоді той останній, він чи вона, стає хранителем яєць, які зносять усі дракони, один за одним, перед тим, як зникнути. Мене обрали хранителькою яєць, і я цим дуже пишалась, бо це така велика відповідальність – знати, що майбутнє всіх драконів у твоїх руках, в одному кошику.