– Ходімо за мною, – сказав Папуга, подлубався в шафі та видобув звідти компас.
Діти зібрали спорядження і клітку й пішли за Папугою в Кришталеві Печери.
У Пенелопи було таке відчуття, ніби вони йдуть крізь прозору хмару. Обабіч виднілися відгалуження, які здавались нескінченними, але куди б вони не звернули, скрізь, ніби в лабіринті, натикались на стіни, вкриті пінявими кристалами.
– Третій справа, другий зліва, п'ятий справа, четвертий зліва, – бурмотів дорогою Папуга та пильно вдивлявся в компас.
Кришталеві коридори освітлювало тьмяне зелене світло, й здивований Саймон запитав у Папуги, звідки воно.
– Світлячки, – пояснив Папуга. – Г.Г. віддав їм усю стелю за умови, що вони освітлюватимуть коридори. Звісно, головні відділи освітлюються грибами.
– Грибами? – перепитав Пітер.
– Так, люмінесцентні гриби дають дуже гарне світло, – сказав Папуга.
Вони вже дуже далеко заглибились у печери, й кришталеві бульбашки дедалі більшали. І за якусь мить крізь багато шарів прозорих кристалів вони побачили яскраве біле світло.
– Майже прийшли, – пробурмотів Папуга, – майже прийшли. Б'юсь об заклад, бідолашний Г.Г., йому погано тут без мене. Але тепер ми тут, і скоро розв'яжемо цю проблему.
Вони завернули за ріг й увійшли до величезної овальної кришталевої зали, освітленої купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два півкруглі алькови, які теж кудись вели. У головній залі стояли довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованими зі срібного дерева, а також кілька зручних низьких диванів із яскраво гаптованими подушками. В першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на якій кипіла безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та в'язки цибулі. В другому алькові містилася лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка, і море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.
Спиною до них там стояв низенький товстенький чоловічок у чорній із золотом мантії, такому само чорному з золотом капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.
– Стій! – закричала проява, неоковирно розмахуючи луком і стрілою. – Стій! Ще один крок – і я запущу стрілу тобі в горло, ти, бридкий, непокірний василіску!
– О Боже, – сказав Папуга. – Він знову загубив окуляри.
– Стій! Наблизишся бодай на крок – і я пристрелю тебе! – Г.Г. знову потрусив луком.
– Г.Г.! – погукав Папуга. – Це я, Папуга!
Г.Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники високі, худі та похмурі, як чаплі), виявилося, що у Г.Г. радісне кругле обличчя, довга сива борода аж до пояса та довге сиве волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, світилася лисина.
– Паскудний василіску! – закричав чарівник, дико озираючись. – Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну імітацію?
– О Боже, – сказав Папуга, – як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі не знімав їх.
З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г.Г. на плече.
– Це я, справді, це я, Папуга. Я повернувся! – сказав Папуга йому на вухо.
– Папуго, Папуго, невже це ти? – запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.
– Авжеж! – відповів Папуга.
– Ох, Папуго, я такий радий, що ти повернувся, – сказав Г.Г.
– І я радий, що повернувся, – сказав Папуга.
– Ну, ну… – сказав нарешті Г.Г., потужно висякався і сів на крісло. – Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і був упевнений, що ці жахливі василіски спалили тебе.
– Це все жаби, – пояснив Папуга, – вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір та вкинули в річку.
– Яка брутальність, яке нахабство, – Г.Г. почав нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від злості. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.
– Дякую, дякую, це дуже люб'язно, – промимрив Г.Г. – І що було далі, Папуго?
– Ну, – сказав Папуга, нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці гарні діти.
– Які діти? – запитав чарівник, роззираючись довкола.
– Ті, що стоять ось тут, біля вас, – терпляче пояснив Папуга.
– О Боже, то це діти? – запитав Г.Г. – А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? – запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.
– Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, – підсумував Папуга. – Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б зараз тут не було.
– Тоді я перед вами в боргу, – сказав Г.Г., намагаючись потиснути руку стільцю. – Я у великому боргу перед вами.
– А тепер, перед тим як ми продовжимо, – сказав Папуга, – дозвольте мені знайти ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили?
– Я не знаю, – безпорадно визнав чарівник. – Спочатку я розбирався з василісками й загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою – мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! – і загубив другу пару. Потім я надягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.
– Добре, стій на місці, поки я не повернусь, – сказав Папуга, – бо знову вдаришся.
Тепер він літав по кімнаті й скрізь, куди тільки міг, заглядав у пошуках окулярів.
– Ви часом не хочете сісти, містере Джанкетберрі? – запитала Пенелопа й поклала руку йому на плече. – Ось тут є диван.
– Е… Так, дякую, – сказав Г.Г. – Тільки, будь ласка, звіть мене Г.Г., як усі.
– Дякую, – сказала Пенелопа і допомогла йому сісти на диван.
– Ти дівчинка? – зрозумів Г.Г., вдивляючись їй в обличчя.
– Так, – посміхнулася Пенелопа. – Мене кличуть Пенелопою, а це мої двоюрідні брати, Пітер і Саймон.
– Вітаю, вітаю, – покивав чарівник туди, де стояли Пітер і Саймон. – Я подумав, якщо ти дівчинка, то, може, ти б змогла заспокоїти Табіту. Розумієш, як жінка жінку?
– Ну, я ще ніколи не заспокоювала драконів, – тривожно відповіла Пенелопа. – Я зовсім не впевнена, що мені це вдасться, розумієте?
– А я впевнений, – Г.Г. широко всміхнувся. – У тебе такий гарний голос. Як це великодушно з твого боку – запропонувати допомогу. Я відведу тебе до неї, щойно отримаю окуляри.