Походенко не тямив і не спроможен був вгадати, що саме приміркував дід Євмен, і розпачливо мовив:
— Від різок, діду, і в печі не сховаєшся! Вже коли їх присуджено, так і доведеться або прийняти, або руки на себе наложити!
— Молись богу, а чортову думку про душогубство покинь... Там побачимо! А тепер — не гай часу; коли справді мулить, так заким почне дніти, ти й достанешся на хутір... А там якось воно буде... Може, й купець знайдеться... Здайся на бога...
Трохи заспокоєний і утихомирений Походенко подякував і попрощався...
* * *
За день після сього, Явдоха сиділа ранком біля столу і чаювала. Повз вікно пробіг Оверко. Явдоха постукала на нього в шибку і кивнула пучкою, щоб прийшов до хати.
— Куди се ти так дереш?
— Треба! Он городами пішов Гилястий, так я навздогін його. Се він, певне, був у Походенка, так цікаво спитати, коли Походенко справлятиме "хрестини"...
Явдоха всміхнулася і мовила:
— Ну, бігай собі з богом, бігай та, що почуєш, і мені скажеш.
— Добре, а коли нічого не почую, так я піду до хлопців, можна?
.— Та не що вже з тобою робити, іди!
"А що? — каже баба Явдоха собі на думці, коли Оверко пішов.— А що, Походенку? Доприндився! Усе село — й старі, й малі — тільки й розмови, що коли його "хреститимуть"? А що! "Квочка!" Еге! От вона тобі "хрестини" й виквоктала! От і знатимеш мене! Та й чи один же ти! Тепер уся твоя наволоч озиратиметься на бабу Явдоху... Різка — не свій брат, покуштуєш раз — вдруге не схочеш, боятимешся... А де страх, там і бог. Он і отець Сидір похваляє мене, що не попустила свого... Каже, що й він невідмінно заведе в школі різки, а то страху зовсім нема, дітвора чисто розпущена... Еге!.. Як-то ти, Походенку, під різками лежатимеш! Утерла тобі носа Явдоха! Е! Я не таківська! Я!.."
На сім слові Явдошину думку перебив собака; гавкнувши зненацька, він прожогом кинувся до брами. Явдоха зирнула в вікно й мовила:
— От тобі й на! Дід Євмен з дідом Василем ідуть, а провести їх нікому, треба самій... Чого ж би то се вони до мене? Мабуть, за позикою, вже ж більш нічого...
Вийшовши з хати, Явдоха взяла біля рундука коромисел, щоб прогнати собаку, і пішла назустріч дідам, говорячи до них:
— Ідіть, ідіть, не бійтеся, він не порве, він тільки гавкає, а не кидається! Цить ти! Цить, Мурчик! Пішов собі геть!
Мурчик замовк, подивився услід дідам і мовчки поплентався на солому під комору.
— Магай біг тобі, Явдохо, в хату! — мовили діди, ввійшовши в хату.
— Сідайте жА Сідайте отут на покуті, мої дорогі гості! Сідайте! Я рада невимовно! Сказано: гість в хату — бог в хату! Сідайте! Та чи не призволите чайку? — дрібненько слебезувала баба Явдоха.
— Дякуємо, ми до чаю не звикли!
— Так по чарочці лсивоткової... Ось я зараз!
— Не клопочись, Явдохо, не треба...
— Як-таки не треба? Так калганівочки...
— Не треба!
— Отеє, які ж бо ви! Так чим же мені частувати дорогих гостей? — метушилася Квочка.
— Добрим словом та ласкавим привітом... Ми, признатися, до тебе не гостювати прийшли, а по ділу...
— По ділу? — спитала Явдоха, а сама подумала: "Се я й без вас тямлю",— і голосно додала:— Так що ж, що по ділу? Чарочка калганівки ділу не пошкодить, а ще приспорить!
— Не треба! — відповів строгим, холодним голосом дід Передерій.— Діло наше ось яке: великого бешкету накоїла ти, Явдохо, на все село!
Явдоха здивованими очима кинула на діда і мовила:
— Бешкету?.. Я?.. На ціле село?.. Хоч заріжте, нічого не тямлю... Хіба ж я з таких?..
— Чи з таких, чи не з таких — то діло не наше!
— Та про який же ви бешкет? — питалася Явдоха, стоячи перед дідами, згорнувши руки на груді.
— Ще й питаєшся, ніби й не тямиш!
— От вам хрест святий — не тямлю! — Явдоха перехрестилася.
Євмен суворо глянув на неї.
— Не бреши, Явдохо! Про що саме усе село наше гомонить, як не про тебе?
— Про мене? — дивувалася Квочка.— Чим же я так прогрішила? Ні сном, ні духом нічого не діяла?
— А Походенко? А хлоста?
— От ви про що? Так що ж тут я?..
— А який ворог позивав, як не ти? — нездержливо озвався дід Василь.
— Суд присудив по закону! Вже ж і мені не можна було не позивати: землю мою забрав був, лсита мені не дав, ще й мене убив був.
— Коли б убив, то б ти отут не сиділа, а в землі тліла, а то убив, а ти й досі жива. І живи собі на здоров'я хоч ще два віки, тільки живи по-божому, по-людськи. Походенко — слова нема — зайшов був у голову, але ж землю тобі вернули, жито одібрали — чого ж тобі ще?
— А за те, що убив був мене? От за се йому й хлоста!
— Хлоста — діло паскудне, сороміцьке! — говорив дід Євмен.
— Авжеж, не смачне! — перебила, всміхаючись Явдоха.
— А ти її куштувала?
Явдоха перехрестилася мовчки і сплюнула.
— От знов брешеш, бабо! Хіба забула? Я колись приходжу до вас, кажуть: ви з чоловіком в клуні. Я туди, бачу: ти по току бігаєш з зав'язаною на голові сорочкою, а чоловік тебе хвиськає по стегнах різками... Було? Кажи: може, я брешу? — допитувався дід Євмен.
Явдоха почервоніла і ледві чутно промовила:
— Між чоловіком і жінкою чого не буває, людям до того зась! Тут один господь бог тільки і свідок, і суддя — більш ніхто!
Явдоха піднесла хустку до очей і зітхнула, а потім ніби скрізь сльози промовила:
— До чого се ви, діду Євмене, річ ведете та мені туги, сорому й жалю кривавого завдаєте?
— До того, що й ми, старі, і всі добрі люде не хочемо, щоб ти наше село вводила в неславу, та сором на нього клала!
— Я, дідусю? Коли се? Крий мене боже! — перебила Явдоха.— Та спитайте хоч у отця Сидора чи в кого хочте, чи скаже хто про мене, може, слово, щоб я коли з ким хоч...
— Я не про те, то жіноче діло... Хоча люде дещо про дівера і верзуть, та то пусте. Я про Походенкову хлосту... Відколи я й на світі живу, не зазнаю, щоб кого з наших людей принародно різками плазували. І за панів сього не було, а ти, бач, що вигадала!
Квочка підбадьорилась трохи і мовила:
— Се ж, діду, не моя воля! Не я його судила, судили суди, присудили по закону.
— Присудили, се ми знаємо, та ми того не хочемо!
— Не моя, дідусю, воля! Що суд присудив, те святе. Один цар тільки зможе перемінити присуд, вдавайтеся до нього.
— До царя далеко і клопітно, а ми надумали собі, що й без царя можна не соромити села. Так отеє ми до тебе, щоб ти зараз підписалась, що прощаєш Походенкові і не хочеш, щоб його плазували. Що ти на се?