— Нехай собі йдуть, безсороміцькі душі, а я не піду — і сором, і гріх!
— Гріха тут ніякого нема!
— Дурний ти, Оверку! От ще! Подумай, голово: тими самими очима, що дивишся ти на сонечко ясне, на святі образи, на добрих людей, ти дивитимешся... на що? Подумай! Тьфу!
— Дурна, так і плюєш! Хіба моїм очам з того що станеться!
— А користь тобі яка з того?
— Цікаво!
— Тьфу! Тьфу! Скисни ти з своїм Походенком! Мені час проти череди йти!
Кулинка пішла.
А Походенко, скоро дійшла чутка і до нього про сподівані різки, нікуди з двору і не виходив, ніхто його не провідував. Вештався він самотою, немов з води витягнений, перебирав думками і не тямив, що почати, що чинити, з ким порадитися. "Утекти хіба? — приходила йому думка.— Так куди ж його втекти без пачпорту? Десь злапають, скажуть: волоцюга — та в острог. З одного лиха вскочиш в друге... Ще коли б був встиг спродатися! Нема ради, хоч ляж та й плач... Прямо що так: лягай, нехай б'ють, а ти, зціпивши зуби, мовчи. Боляче, та переболить, заживе! А от сором, сором який! Хоч головою об стіну!"
Походенко снопом упав на призьбу, голова упала йому на груди, думки заклякли. Походенко зовсім не той став: колишня енергія, бадьорість, певність якось зовсім вилетіли з нього, він чув себе одиноким, пригнобленим, причавленим. Колишні думки про помсту хоч і буяли, але жодного сліду не лишали, літаючи поверх голови, наче той літошній вітер поверх дерева.
Довго сидів Походенко, а коли підвівся, почув, що у нього і ноги, і руки якісь кволі, наче не його. Він подивився навкруги. Стемніло вже, нікого на вулиці не видко. Він виломив з плоту кілок і, обпираючись на нього, поплентався вподовж вулиці попідтинню.
* * *
Дід Євмен Передерій стояв на своєму дворі, схилившись на браму, і, обпершись на ворітницю, дивився на зоряне небо та міркував: "Як-то премудро все на світі божому созданр".
— Добрий вечір вам, діду Євмене!— озвався чоловік, що підійшов до брами.
— Добрий вечір і тобі, чоловіче! А хто ти такий будеш? — спитав дід.— По голосу не пізнаю, а тварі твоєї добре не бачу; очі старі, гаразд не добачають!
— Се я, Походенко...
— Походенко? Що ж у тебе в гортані щось недобре? Чи чогось у тебе голос такий сипкий та так тремтить?
— Не з добра, діду! Певне, чули про моє лихо?
— Ат, люде блягузкають, та я, признатися, не вельми прислухаюся... Що ж ти перебув вже те лихо, чи ще?..
— Ні ще!.. Порятуйте, дідусю! — Походенко кинувся цілувати діда в руку.
Дід руку від ворітниці та за спину.
— Не треба сього, парубче! Не годиться, я не піп... Чим же тебе рятувати? Нехай тебе біг рятує, а з мене — який вже порятунок! Кажи, почую; коли спроможен, так не від того...
— Бачте, дідусю, колись вторік на громаді я вам...
— Дурня загнув... Ха, ха! Що ж! Молоде, зелене! Я на тебе за те не ремствував, жалю не мав, нікому було тебе доброю стежкою вести. Коли б у тебе батьки були... Та не згадуймо про се... Калси, якого тобі порятунку треба...
— Я тоді, діду, не по своїй волі... Під'юдили мене на вас...
— Та кажу тобі, годі про се! Хіба не бачиш: ніч надворі, час спати, кажи швидше діло...
— Клята ота Квочка, бодай їй...
— Не лайся, синку, не лайся! І гріх, і сором! — знов перебив дід Походенкові.— Калси діло.
— Випозивала на мене хлосту...
— Чув, чув... Погане діло, паскудне... Ну, так що?
— Я того сорому не знесу...
Нерви Походенкові далі не видержали, він почав ридати.
— Та що се ти, парубче, вигадав хлипати! От ніколи не гадав собі, що з тебе така тонкослізка! Годі, покинь сльози дівчатам та іди в двір, щоб часом хто не почув, не побачив... На все село буде сміху...
Коли Походенко ввійшов у двір, Передерій зачинив за ним браму, накинув каблучку і мовив до Походенка:
— Ходім під комору, там на ґанку ніхто тебе не чутиме... Та годі, кажу, землю кропити — на те у бога дощ є. Ну, сідай отут та й кажи до діла!
— Купіть, діду, мою мізерію...— мовив Походенко.
— Яку твою мізерію? — спитався трохи здивований Єв-мен.— Та й який з мене купець?
— Усе купуйте... усе моє хазяйство... За що купіть, то купіть...
— А сам же ти як? Щось ти непевне вигадав!
— Ні, діду, певне!.. Купіть, порятуйте! Вже коли не ви, так і ніхто більш не зарятує мене... Після хлости мені тут не жити...
— Та воно справді ніяково... Тут і Сіркові очі згорять: битий парубок! Так що ж гадаєш? Відкупитися, чи що?
— Ні! Відкупитися не можна, кажуть, та й не хочу я. А коли продам усе, так після...— Походенко не виговорив після чого, язик йому руба став. Помовчавши трошки, він додав:— Зараз потягну світ за очима, чи в Таврію, чи на Кубань, щоб ніхто не знав, не відав і де я... Порятуйте, дідусю! На вас уся моя надія...
Євмен мовчав, знати було, що в голові він щось міркує. * — Ледві, синку, чи буде що з сього! — мовив якось журливо дід.— Ніяково в такім разі купувати: людина в біді, а ти у неї купуєш; вона зопалу продає, а ти користуєшся. Ніяково... не по~християнськи, та й грошей у мене катма...
— Я вам на віру продам...
— Ні, і на віру не хочу, ніяково, не личить... Походенко почув, що ноги йому ще більш холонуть.
— Значить, діду, як? Що ж діяти? Чи під різки лягати, чи на брамі у Квочки... собі налигач на шию... а їй перед тим віхоть з жаром під стріху?
— Одверни тебе, мати божа, від такої нелюдської думки... Перехрестись та молись богу...
— Не поможе! Від мене і бог, мабуть, відступився вже! Сам винен — дурний був, дурних слухав! Тепер покутуй!
Дід мовчав, схиливши голову, та водив ціпком по землі.
— Так нема, діду, ради? — німо спитав Походенко.
— Воно і є, і нема... Коли ж та гаспидська сікуція вийде?..
— Біс її знає, може, й завтра?
— Швидко! — промовив дід і знов замовк і замислився, потираючи долонею своє широке лисе чоло.
Заспівали перші півні. Євмен немов зо сну прокинувся і мовив:
— Коли хоч, послухай моєї старої ради.
— Кажіть, діду, спасибіг вам! Послухаюсь. N
— Хуторець мій знаєш?
— Знаю!
— Учора туди4 поїхав син орати; доки не обсіється, там буде... От ти зараз від мене і шмигай туди та й помагай синові. Значить, я тебе найняв би то... Ніхто не знатиме, де тебе шукати... Сиди на хуторі, аж доки не подам я звістки; а ми тут з сусідом твоїм, дідом Василем, розкинемо головою. Тоді на готове прийдеш...