— То йдіть, ідіть з богом, та не пізніться, сонечко за верби, а ви до двору.
— Авжеж, наче не знаємо! Пішли.
Кулинка не йде, а пливе та скидає очима на свою плахту то з сього, то з того боку. Та чи не плахта ж! Наче з самої Охтирки! Вже так, що плахта! А хустка на голові! А намиста повна шия, наче в дочки якого доброго хазяїна! Правда, намистечко те вельми дешеве, може, його всього на сороківку, зате багацько його! А Оверко! Йде, з боку на бік перехиляється, наче качур той. Пояс червоний, Щапка з решетилівських смушків 5, червона стрічка так і сяє.
* Баба Явдоха дивиться услід їх, весело усміхається і думає собі: "От як ходять мої наймити! Хто не знає, зроду-віку не.подумаєш, що вони наймити, а не хазяйські діти; та й хазяйських дітей не багато так одягнених, як мої наймити! Еге, баба Явдоха вміє дякувати; хто до неї щирим серцем, тому вона з душі вийме та поділиться останнім. Гарна плахта на Кулинці: он як проти сонця аж горить! Ну і гроші ж неабиякі за неї! Три карбованці з четвертаком!.. І Оверко став мені не дешево: за самі чоботи дала два з половиною, та шапка, та пояс, стрічка, сорочка... За шість карбованців перескочило, а що то воно з усього сього буде? Не чутно щось нічого, може, правду люде кажуть, що так і присохне! Але ж Гонкий божиться, клянеться, що БОНО не пропаде, що воно в воду не кануло, тільки загаялось.,. Та хіба Гонкому дорого і брехати! Он у вербну неділю як почав слебезовати, так і так: "Великдень іде, а у мене і борошна на паску ні за що купити. Сяка-така Явдохо Максимівно, порятуйте, віддайте останні!" Якраз на таку напав! Така б то Явдоха Максимівна була дурна, щоб взяла та й послухала... Ні, "договор паче грошей": умовилися половину зараз після суду, а другу половину саме перед різками. Половину взяв — і жди другої; прийдуть різки — візьмеш і другу половину; за мною не пропаде; у мене є з чого взяти! А от коли,— не дай боже,— справді різки не вийдуть, а я гроші оддам, тоді що? Тобі байдуже, брехатимеш, як і брехав, а моє пропало..."
Баба Явдоха задумалася, на тварі у неї мигнула сутінь якоїсь тривоги чи, може, непевності тільки... Аж ось заторохтіли на греблі по містку колеса і з-за верб показалася таранкова-та коняка Гонкого. За кілька хвилин Гонкий сидів на покуті в Явдошиній світличці і вичитував бабі: "По указу Его Императорского Величества NN губернское присутствие слушали кассационную жалобу крестьянина Походенка на приговор N суда о наказании его 20 ударами розог за нанесение побоев и оскорбление действием вдовы..." Фершалка уся стала увагою, вона слухала усіма своїми нервами, та, на жаль, мало тямила і розуміла. Гонкий читав монотонно, не підводячи, не понижаючи голосу, читав довго, доки-то вичитав цілих два аркуші не вельми буйного писання, а Явдоха все слухала, та мало розуміла. Нарешті Гонкий дуже голосно, твердо і з протягом прочитав: "Приказали: кассационную жалобу Походенка оставить без уважения..."
— Он воно як! — додав Гонкий.— Як я казав, так і сталося!
— Значить, по-нашому? — спитала Явдоха.
— Авжеж, по-нашому.
— Битимуть?
— Хіба не чули: "Наказать розгами, дав двадцать ударов".
— А не перемінять же часом?
— Перемінять... кажете? Ба! Ні вже, годі! Ніхто в світі, опріч самого царя та вас, не може перемінити тепер присуду! — гордовито відповів Гонкий.
Баба Явдоха стала перед образами, тричі перехрестилася, вдарила три поклони до землі і промовила:
— Дякую тобі, царице преблагая, заступнице усердная, і тобі, Іване Воїне, і вам, усі святі! А вам, добродію, пошли, боже, віку довгого, здоров'я доброго та талану і в домі, і в полі, і в дорозі, і скрізь, де не повернетесь...
Тонкий весело усміхнувся, а Явдошина твар аж сяяла.
— А коли ж його хреститимуть? — спитала Явдоха.
— Певно, на тім тижні: бо се мені з губернії подали копію, а до волості, звісно, не так швидко дійде... Ну, а скоро прийде, старшина не гаятиметься, зараз його у волость та під повітку...
— У волость, кажете? — здивовано спитала Явдоха.— Значить, не в нашому селі? А ви ж казали: у нас, на майдані, прилюдно, перед усім селом?
— Я радніший би, так на се вже не моя воля. Може, коли б старшині ще перекинули, то, може б, він і не в волості, а тут його "похрестив", але ж не на майдані, а під повіткою.
— Бідна ж моя головонько! — вболівала Явдоха.— А я була певна, що на майдані, перед монополією.
— Сього не можна...
— А ви ж казали?
— Тоді було можна, а тепер отеє тільки що видано такий новий закон, щоб не на майдані справляли сікуції, а під повіткою...— збрехав Тонкий,— Та хіба про вас не все одно?
— Геть-то ні! Під повіткою хто там бачитиме! А то на майдані! Сором не однаковий....
— Звісно, та що ж вдієте, коли закон...
— Може, ще скажуть і по штанах?
— Ні! По закону треба без штанів, штани не винуваті — за що ж їх бити?
Явдоха задумалась і мовчала.
За кілька день уже усе село гомоніло, що Квочка виграла справу і що Походенка "катуватимуть на майдані".
— Коли б тільки запевне довідатись, коли саме його катуватимуть! — говорив Оверко Кулинці.
— А тобі що? — спитала його Кулинка.
— Як-то що! Я зроду-віку не бачив, як катують, цікаво подивитися! А тобі хіба не цікаво?
— Цікаво, але ж страшно і гидко!
— Що ж там страшного? Не тебе ж битимуть! Кулинка глянула на свого розмовника великими очима,
перехрестилася і мовила:
— Цур тобі, Оверку! Що ти верзеш? Схаменись! Зроду-віку нічия рука на мені не була. Не доведи мене, мати божа, до такого сорому огидливого!
— Звісно, сором великий, так же не тобі, не мені, не тому, хто дивиться, а тому, кого періщать!
— А тобі й байдуже? Не соромно на голе тіло дивиться?
— Ще що вигадала! Хіба щодня не дивимось на голі руки і ноги!
— Ну, то ноги інша річ, а то... тьфу, гидко й подумати!.. Ні, ні! Зроду-віку не піду!
— А я піду! Цікаво, як там воно буде? Чи сам Походенко лежатиме, чи його держатимуть, чи поприв'язують йому руки й ноги до якої колоди, чи що? Цікаво, чи кричатиме він, чи ні?
— Хоч і цікаво, а не піду, мені соромно, не піду і з двору в той день не вийду!
— А наші хлопці кажуть — усі підуть. І Оксана, і Олен-ка, і Федоська казали: підемо, аби знали тільки коли!