Ну, а якщо вже вас цікавить, що нас хвилювало крім цього, скажу: ми жили не хлібом єдиним. Он, приміром, Адам Варфоломійович — він укомплектував гербарій з острівних рослин. Наташа готувала іхтіологічну колекцію — засушувала рибок та рачків, хоч насправді їх треба було спиртувати у тих розчинах, які пішли на дно разом з мотоботом.
А ми… Ну, що робили ми, матроси? А те, що велів боцман: заготовляли горіхи, ставили курені.
Я, наприклад, навчився плести гарні личаки — у них зручно ходити по гострих коралових рифах, де босоніж легко поранити ноги. Мій тезко, Василь Окань, вів щоденник — про той записник я ще розповім, — а також складав вірші. Навіть мене, Солоного, увічнив в одному з них. Так, коли я йому розповів про свою зустріч з хижою рибою муреною — вона мене ледь не вкусила, — Василь написав:
Смажена чи то варена —
Не їстівна все ж мурена.
Навіть в жилах кров холоне,
Як згада її Солоний.
"Аякже, Байрон, — подумав я, — співець моря і його — від амеб до китів — численної живності!"
— Мурену ти оспівав, — сказав я Оканю, — тепер черга за іншими мешканцями океану. Прослав кита! — порадив йому.
— Уже прославлено, — відповів Василь.
— Ким?
— Читав роман "Мобі Дік"?
— Ні.
— Прочитай. Герман Мелвілл цікаво написав про білого кита.
— Ну, гаразд, тоді оспівай спрута, — не вгавав я.
— Віктор Гюго у своїх "Трудівниках моря" зробив це краще за мене.
Відповісти йому було нічого, і я на хвильку примовк.
— Слухай, тезко, а може, напишеш, як ми шукали черепашки з перлами або про оту нашу пляшкову пошту?
Тепер уже в розмову втрутився Адам Варфоломійович.
— Дорогий колего, — звернувсь він до мене. — Ця запропонована вами тема теж трохи запізніла. Сто років тому, — пояснив він, — композитор Жорж Бізе створив відому оперу "Шукачі перлів". Ну, а якщо мова зайшла про пошту в пляшках, то й тут вашого друга обігнали. Колись французький поет Альфред де Віньї написав прекрасний вірш "Пляшка в морі".
— То нехай напише про каракатицю!
— О, каракатиця гетерогеутгіз, що межи очі переслідувачам виплюхує не чорнильну каламуть, як решта її головоногих родичів — кальмари та восьминоги, — а палаючу, сонячно-світлу хмарину! Це справді, друже, незаймана тема, і ви її можете по-своєму розробити, — піднесено закінчив Адам Варфоломійович.
— Якщо до цих пір її не освоїв наш земляк — відомий поет Микола Сом.
— Ні, — заперечила Наташа. — Сом пише тільки про кохання та про прісноводних риб.
Усі зійшлися на тому, що Оканю негайно треба оспівати каракатицю гетерогеутгіз.
Звідтоді, як ми вирушили в дорогу, минуло немало часу — сонце стояло вже над головою, був спечний полудень. Та нового місця для табору ми так і не знайшли.
— Може, зупинимось тут? — показав боцман на гранітне плато, де ми, до речі, попереднього разу варили лангустів.
— Ні, Андрійовичу, — не погодився Журавка. — По-моєму, краще пройти далі. Ви з нами тоді не були, — додав він, — а біля протоки є чудесні місця, якщо, звичайно, їх не попсувало в бурю.
Ураган і тут лишив після себе страшні сліди. На бар'єрному рифі раніше з води витикалась лише тьмяна торочка, а тепер в багатьох місцях чорніли викинуті хвилями валуни — голомозі голови негрів.
Та ось нарешті й протока: заголубіла, зблиснула крізь чагарі й стовбури потрощених дерев.
— Мальовничий пейзаж! — вихопилося в Оканя, який, так само як і боцман, уперше потрапив сюди. — Аби тільки не це безладдя, — він кинув погляд на повалені дерева, — можна б сказати: райський куточок!
Ми обігнули мис, поминули цей "чарівний" куточок і наблизились до берега, де лежала "Моана".
Ні скрині, ні піднятих з палуби дощок не побачили. Зате всюди валялись пальмові колоди, а в бухточках — пісок, цілі флотилії трісок.
— Агов! — махнув рукою Мотовило, скликаючи нас до галяви, під гущавину чагарів.
Ми підійшли.
Розгрібши вологий кораловий пісок, Анатолій стояв навколішки перед зниклою, як ми гадали, скринею. Те, що тоді, орудуючи свайкою, не зміг зробити Журавка, зробили хвилі. Скриня від удару об щось тверде сплющилась, кришка її піднялась, крізь щілину видно було, що там усередині.
Погодьтеся: в таких випадках у пригодницьких романах обов'язково з'являються загадкові карти з позначками, де заховано піратські скарби, або оповідається про знайдені коштовності та зброю… Ми побачили купу найрізноманітніших предметів, згадав я колись прочитане, квадрант, дві пари чудових пістолів, старовинний іспанський годинник, найрізноманітніших чеканок і країн монети: дублони, луїдори, піастри, гінеї.
І ще пам'ять підказала — теж хтозна-коли і де вичитане — інше: від стусана ногою щось, схоже на невелику коралову брилу, раптом викотилось на палубу. Корабельний тесляр Вільям Фіпс ударив по ньому сокирою — і кораловий нарост розколовся, а з нього випала дерев'яна коробка. Ще удар — і рясним дощем посипалися золоті монети.
… Протягом кількох місяців пірнав відважний тесля біля Багамських островів, "вивуджуючи" з морського дна тонни золота та срібних злитків. Коли ж прибув до Лондона, — один за одним пригадував я епізоди підняття із затонулого португальського галеона скарбів, — йому, Вільяму Фіпсу, влаштували тріумфальну зустріч, надали рицарський титул і призначили губернатором.
Ось так!
Ну, що ж, може, автори й не перебільшують, розповідаючи про таке, бо, як сказав Адам Варфоломійович, за даними американського географічного товариства "Скул бюллитин", у трюмах затонулих кораблів лежить одна п'ята всіх видобутих людством запасів золота й срібла. Звичайно, відомо й без того товариства, скільки-то коштовностей піднімають заповзятливі золотошукачі. Взяти хоч би приклад із затонулим фрегатом "Лютин". Не чули про такий? Ну, то послухайте.
Восени тисяча сімсот дев'яносто дев'ятого року від берегів Англії відчалив і вийшов у черговий рейс швидкохідний, захоплений колись у французів, корабель "Лютин". Менш ніж через добу, на підході до Голландії, він потрапив у шторм і на невеликій глибині потонув. Пішли на дно разом з екіпажем і незліченні скарби: золоті монети, злитки благородних металів, інші коштовності, що їх той фрегат віз до Гамбурга.
І почалося! Споряджаються одна за одною експедиції на пошуки золота. Дещо, — правда, мізерію! — підняли. А також витягли велику мідну ринду — корабельний дзвін. Його повісили в залі морського страхового товариства Ллойда — в Лондоні.