Атол Туамако

Сторінка 53 з 53

Тендюк Леонід

Про це думав я, очікуючи появи Toy.

Линва натяглася, здригнулась, і з води виткнулася чубата голова полінезійця.

Він знесилився, ледь зміг дотягнутися рукою до балансира. Ліг на дно човна, заплющивши очі. І по хвилині відпочинку знову подався вниз.

Коли кошик ущерть наповнювався черепашками, Toy його піднімав на поверхню, висипав скарби в човен.

Не злічити, скільки разів він пірнав! Промерз, душила задуха, та знову й знову треба було опускатися на глибину.

Під ногами в нас уже лежала гора черепашок. Підліток-полінезієць та я, лезом ножа розсуваючи стулки, викидали з них слизьких, пропахлих морем молюсків. Та перш ніж кинути їх за борт, роздивлялися, мацали: чи немає перлини.

Перлин не було, і я не міг збагнути, навіщо тоді ця старанність.

Уже пізніше Адам Варфоломійович пояснив:

— Колего, перли в цих краях давно перевелися. Раніше їх знаходили часто. Але ж… Щоб виросли нові перлини, потрібні десятиліття. Ну, а люди нетерпеливі — визбирували навіть невеличкі перлові скойки. І от результат: полінезійські води збідніли.

— Тоді навіщо збирати черепашки?

— Е, — хитнув головою природознавець. — Зараз і перламутр у ціні. З нього виготовляють ґудзики, різні оздоби — кулони, сережки, брошки.

Сонце піднялося високо в небо, сліпучою кулею повисло над головою. Але Toy і не думав рушати з місця. Та все ж роботу довелося припинити.

Випірнувши, щоб висипати чергову партію черепашок, полінезієць глянув у бік рифу. Глянув, а човни — всі як один — прямують до берега. Тієї ж миті Toy виліз із води, наказав підручному зніматися з якоря і веслувати до суходолу.

В лагуні Туамако трапилося лихо: потонув шукач перлин. А коли на воді нещастя, всі залишають роботу і поновлюють її лише наступного дня.

Розділ двадцять перший

ПРОЩАВАЙ, ТУАМАКО!

До нещасть тут, здається, звикли.

Таравана, крововилив у мозок, каліцтво або смерть від акули та в лещатах тридакни, якщо на неї наступиш під водою, — ось що чекає на нирців під час збору перлівниць. У того, хто потонув учора, виявився, сказали нам, крововилив.

Юнак пірнав глибоко й довго, без перепочинку. Там, на дні, й знепритомнів. Коли його підняли, він був уже мертвий.

Так на атолі почався сезон збору черепашок.

Людину поховали, і пам'ять про неї, неначе слід на береговому піску, зникне. Хіба що в переказах коли-небудь згадають: був сміливий, як Мауї, хлопець, що мріяв знайти коштовну чорну перлину. Короткочасно спалахнуло життя і згасло безслідно.

На другий день виселок вирував, сповнений веселого гомону. Люди знову лаштувалися в дорогу.

Налякані вчорашнім випадком, вірячи в надприродні сили, тубільці, аби задобрити морські божества, що буцімто стережуть перлові скойки — маоа, тепер стиха співали, ніби шепотіли молитву.

Співатимуть шукачі перлин і перед зануренням у лагуну. Але то буде інша пісня — уте. І виконають її на повен голос для того, щоб очистити легені та якомога більше вдихнути в них свіжого повітря.

Знову всі зібралися на березі. Ми прийшли першими.

Сьогодні, пообіцяв Теарікі, після того, як нирців та їхні родини переправлять з Матіа до місця збору черепашок, нас відвезуть на захід Туамако. Отже, на цей острів більше не повернемось.

Гостинний суходіл!.. Я дивився на хижки під пальмами, на берег, до якого, ластячись, щоразу підступали хвилі; мов сторінки знайомої книги, гортав у пам'яті різні випадки з нашого життя на Кілі-Кілі, Акулячому острові та на Матіа; бачив перед собою полінезійців — життєрадісних, щирих людей; чув їхні дзвінкі, схожі на спів вітру, голоси, і серце повнилося журбою — не хотілось розлучатися. Друзі теж стояли засмучені.

— Руска товариш, — ласкаво мовив Теарікі.

І ці й інші слова вождь вивчив за час нашого перебування на острові. Він пишався, коли те чи інше слово вимовляв так, як ми.

— Наташа, Адам Варфоломійович, — бувало, говорив Теарікі і весело сміявся.

А нині і в його голосі бриніла туга: видно було, що і він схвильований.

Попаа — білі люди, які завжди приносили лише прикрощі, цього разу виявились не такими. Ласкаві, привітні. Нічого не вимагали, не брали, навпаки — один подарував йому маску, інший — то був наш Андрійович — гарний, розписаний візерунками гаманець. І на кокосових плантаціях працювали, вирушаючи з усіма рано-вранці. Ось які ці руські попаа!

Учора, коли загинув Тане, остров'яни, щоб засвідчити своє співчуття та допомогти родині небіжчика, приносили, хто що мав: курей, кокосові горіхи, рибу. А ця біла дівчина — Наташа зайшла в хижку і поклала перед матір'ю на циновку довгий разок намиста віві, з чорною перлиною, про яку так мріяв хлопець…

Справжнісінькі перли! Хоч Адам Варфоломійович і розповів їм про шхуну "Моана" та знайдені на ній скарби, проте, угледівши перлину, полінезійці від подиву ойкнули. Та це ж ціле багатство! Мати Тане не хотіла брати коштовного дарунка.

— Беріть! — і, притуливши руку до серця, Наташа низько схилилася перед жінкою.

Кинеш зернину, а виросте колос… Я згадав цей вислів моєї матусі, спостерігаючи, з якою теплотою проводжають нас полінезійці.

Дівчата надівали нам сплетені з пишних тропічних квітів вінки. Кожному приготували кошик, повний черепашок; фігурки тамтешніх богів; у глеках із шкаралупи кокосових горіхів — воду.

Ми вже зібрались сідати в човни.

— Прощавайте — ноура, айріра!.. — багатоголосо пролунало над лагуною.

І в цей час із досвітньої імли, ген в океані, розкрилилась біла пелюстка. Довгожданий "Буревісник" наближався до Туамако.