Кого з юнаків не захоплювали пригоди героїв роману Жюля Берна "Діти капітана Гранта", невтомних морських шукачів! І ось ті екзотичні острови, про які оповів великий фантаст, відвідують наші співвітчизники – учасники наукової експедиції на судні "Витязь". Вони зазирають під багатокілометрову товщу океану, щоб дізнатися, які багатства ховаються там, розшукують затонулий материк Гондвану, досліджують атоли та вулканічні острови, знайомляться з життям та побутом тубільних племен. Про все це й розповідає у своїй новій книзі письменник Леонід Тендюк, який понад п’ять років плавав матросом на різних експедиційних суднах і відвідав більш як п’ятдесят островів Індійського та Тихого океанів.
Леонід Тендюк
АЛЬБАТРОС – БЛУКАЧ МОРІВ
З давнини – степовики осілі –
Ми корінням в землю уросли.
Але нас вітрила кличуть білі
І морські розгнівані вали.
Пісне, що давно колись почута,
Ти мене далеко завела
Від степів, де медом пахне рута
В сутінках осіннього села.
Тільки. небо, та високі зорі,
Та вітрів закличні голоси:
"В флібустьєрськім дальнім синім морі
Бригантина напинає паруси".
Бригантина чи не бригантина,
Тільки я годинам втратив лік.
Місяцю, хоч ти вже посвіти нам
Ліхтарем пригаслим звіддалік!
Ураган за далину імлисту,
Озвірівши, всі вітри привів,
Де разком коштовного намиста
Ліг ланцюг чужинських островів.
Як вирує й піниться в безодні,
Вже безпомилково знаєш ти,
Що пливуть не айсберги холодні,
А гренландські голубі кити.
Довгождані гості – альбатроси,
Але їх, мій друже, не гарпунь!
Тихий берег… Світанкові роси…
Обізвалось сотнями відлунь.
І тому крізь простори туманні
Прямо в душу – здавна й дотепер –
Дивляться степи мої кохані
Голубими плесами озер.
Не впізнавши поруділу хату,
Обминувши батьківський поріг,
Бачу я, як на траву прим’яту
В надвечір’я хтось спочити ліг,
Та мені вертатися не скоро…
Ніч минав. Вітру голоси…
"В тім далекім, найсинішім морі
Бригантина напинає паруси".
ВІТРИЛА НАПНУТО
Між хитливими снастями великих і зовсім маленьких суден, що, мов застояні жеребці, надійно припнуті до цього гранітного пірса в далекосхідному порту, особливо вирізняються щогли над одним кораблем. Іскристо-білі, з голубим полотнищем вимпела вгорі, вони, здається, сягають гривастих хмар, які неквапно пливуть по небу.
Раз у раз набігають хвилі, і від кожної судно погойдується, рве повіддя – манільську тугу линву, яка тримає його на припоні.
Під грот-щоглою отаборилися метеорологи, ліворуч лабораторія геофізиків. На палубі – пройти ніде! – різне причандалля: буї, дночерпаки, батометри… Замість кают – лабораторії. Екіпаж-машина й палубна команда розташувалися внизу, на твіндеку, капітан – біля ходової рубки, науковці та штурмани – в каютах прогулянкової палуби.
І взагалі він неабиякий, цей білобокий, з гінкими щоглами корабель! На жодне судно, яких тут чимало, не схожий. Це – "Витязь", донедавна флагман усього експедиційного флоту.
Кілька місяців, як я на ньому. Сьогодні знову припало вахту вати.
Стою на вахті – раптом чую, хтось не своїм голосом кричить:
– Хлопці! Біда-а…
– Що?
– Де?
– Та ондечки!
Всі, хто був на палубі, не на жарт сполошилися.
Низькорослий, схожий на Іванця-киванця матрос, однією рукою схопившись за леєр, другою показував на швартові кінці, по яких короткими перебіжками на берег тікали щури.
– А бодай тобі! – знявши кашкета і обітерши ним спітнілого лоба, вилаявся боцман. – Чого горлаєш? Пацюків не бачив, чи що?
– Та бачив. Але…
Матрос не встиг докінчити фрази, як на нього накинулися й ми.
– Паніку розвів!
– Телепень!!
І розбрелися хто куди, обурені вибриком Іванця-киванця.
Я зайняв місце біля трапа – там, де й належить стояти вахтовому.
Руді, з облізлими боками гризуни продовжували давати чосу по натягнутих, як струна, канатах, аж поки я не турсонув їх і та гидь грудками полетіла у воду.
Невиразна тривога пойняла серце. За давнім морським повір’ям, пацюки, що залишають корабель, віщують лихо. Дотепер ще збереглись ці забобони, і жоден марновір не наважиться вирушати в дорогу на кораблі, з якого втекли щури. Безглуздя, звичайно! Бо втечу щурів можна пояснити: вранці до нас приходили з санітарно-епідеміологічної, станції, дезинфікували найменшу шпарину.
Як би там не було, а в дорогу я збираюсь. Навесні повернувсь з плавання до Нової Гвінеї. Ходили ми і в північні, високі широти – аж до Алеутських островів. Шукали, як казали синоптики, тайфунів. Теж на дослідному судні. Правда, воно набагато менше, ніж "Витязь", та й дороги його пролягали в інших водах. А ще я полював на моржів. Вздовж Чукотки та Камчатки плавати довелося.
Коли ж скінчилася моя одіссея, повернувся додому. Та не встиг нагулятись, як мій товариш Максимович, з яким я познайомився у Владивостоці, повідомив: "Витязь" лаштується в рейс. Жду!"
Я вилетів на Далекий Схід.
Крізь густе, підпалене осіннім багрянцем листя амурських кленів, осик та вільхи синіє плесо Золотого Рога – бухти, поблизу якої розкинувся Владивосток.
Хата Максимовича коло самої води, біля підніжжя гостроверхої сопки. Морський вовк, колишній капітан, недарма заякорився тут. З вікна його кабінету відкриваються милі серцю краєвиди: гавань, кораблі, обіруч – порослі лісом, помережані стрічками дзюркотливих струмків гори. Вночі, коли стихає гамір, чути їхній джерельно-чистий передзвін. Струмки нагадують капітану Ворсклу, на березі якої він виріс.
Ми з ним степовики. Проте – так уже повелося – не сидиться степовикам дома… В яких тільки водах не плавав Максимович! І степ, і море – то два крила, що сил надають, підносять. Усе життя такими були вони й для Максимовича. А от тепер зламалося одне крило – підтятий птах не злітає! – відшуміли назавжди вітрила. Давно не ходить у плавання старий капітан – на березі служить.
У перший день свого приїзду я й завітав до нього.
Коли приїздиш з іншого кінця землі (а я подолав тисячі кілометрів) та ще з краю, якого давно не бачив твій земляк, є про що погомоніти.
Максимович не загаявся із запитанням. Усе, до найменшої дрібниці, треба знати чоловікові! Як урожай? Чи не полягла пшеничка? Чи вродили сади?.. Про Дніпро, Ворсклу, ніби про рідних сестер, розпитувати заходився.