АТОЛ ТУАМАКО
Повість
І голос вітру, й неба вись,
І океан довкола…
Веслуй, човняр, та стережись
Підступного атола!
Пісня полінезійських рибалок
Розділ перший
ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МРІЇ
Покружлявши над хатою, сизокрилий турман, мабуть, не помітив голубника, спорудженого за повіткою. Він знову злинув у небо.
В таких випадках, якщо прибивається чужак, виганяють усіх голубів — щоб вони принадили залітного птаха.
Я наважився вже бігти по тичку, як раптом зупинився. Навіщо вона?! Адже голубів у мене немає. Було двійко, та кіт, клятий, зжер.
А турман все вище й вище линув у небо.
Його тріпотливі крильця не переставали мерехтіти у мене перед очима. Неначе дві хмаринки, гнані вітром.
Потім він перетворився на ледь помітну цятку — стало важко встежити за його летом.
А далі й зовсім розтанув у блакитній височині.
Та я не відступав од свого!
Швиденько налив у ночви води, приліг біля них — ще зіркіше заходився вдивлятися в голубінь неба, що відбилося на притихлому водяному плесі.
Турман то з'являвся — як метелик завбільшки, — то знову зникав серед бездонного піднебесся.
Я мов прикипів до ночов: боявся навіть ворухнутися, щоб, чого доброго, не втратити його з-перед очей.
І все даремно! Голуба, хоч плач, не було. А з води на мене дивився хтось чужий і незнайомий.
Худе, веснянкувате обличчя. Здивовані сіро-зелені очі. Віхоть чуба, злинялого від сонця. Вуха, — та ні, то не мої вуха! — схожі на крила кажанів, коли ті, ширяючи в темряві, ловлять надокучливих комах.
Невже то я? Жах який!
І скільки ж мені років?
Майже вісім…
Аби не псувати і так зіпсованого через невловимого чужака настрою, ляснув долонею по воді.
Іскристі бризки розлетілися довкола. Запалали дивовижні райдуги.
Там, де ще недавно в голубому небі тріпотіли крилечка, тепер ходили зморшкуваті брижі.
Коли вони вляглися і знову на воді заголубіла височінь, турмана вже не було.
Він зник безслідно.
Оце й усе!..
Легко наполохати заповітну мрію, яка привиділася неждано.
От і я думав: приручу голуба — він повернеться й назавжди залишиться в мене.
Та, як видно, не велося мені з голубами. І, може, через те, що вода мене вабила більше, ніж турмани.
Хата наша крайня в селі. На високому, оточеному урвищем пагорбі.
Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи.
Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою.
В'юнився під ним і вів ген у поле неширокий, обсаджений тополями шлях.
Усе те давно змінилося.
Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище.
Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбка.
Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище.
І дядько Федос, про якого я ще розповім, пояснив, ніби хата наша стоїть на півострові. Та якщо глинище викопають і від поля, то ми з мамою опинимося на острові.
Почувши цю новину, мати моя тяжко зітхнула, а я від радості заплескав у долоні.
Хто ж би не зрадів такому! Серед степу — і раптом на острові.
Внизу, якщо глянути з вікна хати, ставок хлюпотить, верболіз кучерявиться, звисаючи довгим віттям над гаткою. Навіть спекотної днини там прохолода й смарагдовий затінок. Не встигне вітерець торкнутися крислатого гілля, як воно вже гойдається, шепоче, мов живе. Сонячні зайчики вистрибують; крізь гущавину, в просвіти, видно осоку, що лисниться шаблюками зеленими.
І коли, буває, примружиш очі, замрієшся, — здається, неначе й ставок не ставок, і я не я. Ніби то море бурхливе, яке мені випало перепливти.
З греблі нашого ставу, мов із капітанського містка, видно все село, розкидане по крутосхилах та неглибоких вибалках.
Ми, хлопчаки, полюбляємо збиратися тут. Грудками б'ємо жаб, у червоних і білих граємо, а заодно спостерігаємо, що діється навкруги: хто до крамниці пішов, а хто до кузні, де співають дівчата і як лається з дідом зла баба Маковеїха.
Ніщо не минає нашої уваги!
Взагалі, в селі кілька ставків.
Один — той, що коло млина, глибокий-преглибокий. З крутими, обривистими берегами. З водокрутами на середині.
Старі люди розповідають, буцімто в ньому, серед корчів та струхлявілих пеньків, живуть довгокосі русалки.
Воно, може, й справді існує, оте чортовиння. Бо, коли увечері йдеш гаткою, крізь густе вербове галуззя іноді можна угледіти іскристі вогники.
Одні кажуть, що то у плавнях — там, де залягає торф і примарно стирчать шпичаки зчорнілого очерету, — палахкотять болотяні вогні. Інші твердять, ніби то очі підступних русалок, що підстерігають запізнілих перехожих.
Так воно чи ні — не знаю. Але мати заборонила там купатися, наказала обходити ставок десятою дорогою, щоб часом довгокосі підступниці не залоскотали та не затягли в свій темний вир.
Отоді-то я із своїми товаришами — Миколою й Сергійком — і почав ходити до іншого ставу.
Води в ньому через край. Вона затопила городи, вишняки та пагорки по всьому березі.
І тепер горби на неозорому чистоводді, яке деінде поплямоване цятками зеленої ряски, здаються острівцями в океані — тими загадковими суходолами, про які ми читали в книжках.
Ми довго з хлопцями сушили голову, як би його потрапити на ті острівці.
Вбрід дістатися туди неможливо. Ми зруйнували мого спорожнілого голубника, прив'язали дошки до висохлої вербової колоди, і вийшов нівроку пліт, чи то ба — шхуна. Покликавши свого нерозлучного супутника, кудлатого Барбоса, який супроводить нас усюди, повантажилися на шхуну й вирушили у плавання до "островів".
У нас все було так, як на справжньому кораблі. Микола — найстарший серед нас — був капітаном, Сергійко — за штурмана, показував, куди пливти, а я, стерновий матрос, довжелезною тичкою впирався в грузьке дно і повільно гнав пліт на середину зеленавого плеса, де бовваніли напівзатоплені на горби та буяли кущі.
Вишневе верховіття, розкинуте над водою, здавалося мені гіллям кокосових пальм, котрих я не бачив, але про які теж, як і про кораблі, чував від дядька Федоса. Навіть очерет я називав цукровою тростиною.