Я ще довго розглядав би цей шарварок, аби не Наташа. Вона махнула мені рукою: мовляв, гайда!
Підводні схили протоки були пологі, вкриті кількаметровим шаром води, з гущавиною живих і відмерлих коралів. У тиху погоду судно з невеликою осадкою могло б, мабуть, пробратися цим каналом у внутрішню лагуну.
Та не встиг я це подумати, роздивляючись канависту протоку, — випірнув і почув:
— Солоний, швидше сюди!
То кричала Наташа.
Я підплив.
— Васильку, — не в змозі стримати хвилювання, сказала вона, — зараз ти од несподіванки зомлієш!
— Яка там іще несподіванка? — спокійно перепитав.
— Гайда, побачиш сам, — і вона пірнула туди, де від океану починалась протока.
Я поплив слідом, намагаючись не відставати від неї.
Наташа — досвідчений, спритний підводник. Помахи її рук і ніг економні, впевнені. Тому рухається вона швидко — мені її не наздогнати.
Ось вона промайнула навпроти, занурилась у глибину, випливла — та й шугонула сріблястою рибиною вперед, тільки й бачив її.
"Ах, так!" — розсердився я на себе через свою неповороткість. Я вже давно помітив, що, коли чогось не можна досягти, треба вдатися до самонавіювання, самому собі сказати: не хнюп носа — чим ти гірший за інших! От я й застосував нині ту вигадану мною психотерапію.
Що ж, де й взялася сила! Як. мовиться, включилися приховані внутрішні резерви — і я, напрочуд дужий, метнувся вперед. Ага, Наталко-задавалко, ми теж не в тім'я биті, дещо можемо і вміємо. Відстань між нами таки скоротилась, а потім зовсім звелась нанівець — рукою я міг дістати Наташині ноги.
Гаразд, треба трохи відстати, щоб вона не "кучерявила" перед моїми очима воду.
Ми наближались, тримаючись берега, до гирла. Це був початок протоки — там, серед вчорнілого коралового вапняку, де вода з океану, не в змозі перехлюпнутись через високий бар'єр суходолу, таки знайшла вихід.
— Зараз, зачекай хвилинку, — зупинилась Наташа.
Виливши з маски воду, вона рукою подала мені знак пливти далі.
— Стоп машина! — мовила моя супутниця, неначе капітан, що наказує вахтовому механіку застопорити судно. — А тепер дивись! — показала вниз, на коралове узбіччя.
— Корабель?!
— Ага, Солоний, кораблик, що, як і наш човен, пішов на дно.
Я пірнув глибше, наполохавши табун макрелі, який виснув над затонулою посудиною, застуючи її.
Це була невелика дерев'яна шхуна, інакше джонка, на яких рибалки Південно-Східної Азії виходять на промисел далеко в океан.
Різко нахилившись на правий борт, носом увігнавшись у коралове кришиво, шхуна незрушно лежала на дні. Крім кормової куцої бізань-щогли, іншої оснастки, так званого рангоуту — всіх отих рей, стеньг, бушпритів — не було. Або їх потрощило ще в океані, звідки шхуну бурею гнало до берега, чи, може, вони впали вже тут, у протоці, і потім замулились, поросли травою. Правда, поряд кущилась лише гущавина коралів; чогось стороннього серед них я не помітив. Не видно було в бортах і пробоїн. Складалось враження — вам доводилось коли-небудь бачити сухий док? — що кораблик, цілий-цілісінький, поставлено на стапель. От тільки днище його треба очистити від черепашок.
Лівий борт шхуни, над яким я, не поспішаючи, пропливав, заріс, немов бородою, водоростями. В них знайшов пристановище не один мешканець підводного світу.
Від помаху рук наполохались рибки, кудись клишоного почвалав краб; кальмар, цвиркнувши межи очі чорнильну каламуть, торпедою промчав повз мене геть.
Як і всі моряки, я, дарма що на флоті недавно, марновірний, різним прикметам надаю неабиякої ваги. А забобонів серед моряків, як ви знаєте, сила-силенна.
Пацюки з корабля тікають — отже, недовго тому кораблику плавати: так і знай — потоне! Плюнути за борт у відкритому морі — це розгнівити всесильного Нептуна, і він все одно тобі помститься.
До затонулих кораблів у мене теж якесь упередження. Зізнатись? Я їх боюсь. Мені здається, що, коли я ступлю на палубу того корабля, зі мною неодмінно скоїться потім лихо. Правда, після того як потонув наш човен, гіршого не можна й бажати. А все ж… З острахом оглядав я нині жертву морської стихії.
Наташа підпливла впритул до шхуни. Ковзнувши по слизькому наросту водоростей, стала на ребристий обвід — планшир, що оточував палубу. Наблизилась, зазирнула у роззявлену пащу трюму. Махнула рукою — покликала мене.
Але… Тепер я знаю: вона ладна думати про мене найгірше.
— Солоний, ти що? Пливи сюди! — випірнувши, гукнула.
Та я, зіславшись на втому, відмовився й поминув місце, де лежала шхуна. А може, Наташа й не здогадалась про мій страх. В усякому разі вона про це навіть не натякнула — тактовна яка! — проте мені здалося, що на її обличчі все ж промайнула якась глузлива посмішка. Ну й нехай думає, що хоче!
Ображений хтозна й на кого, я виліз на берег.
— Ой, Васильку, — без упину щебетала Наталка, — там так цікаво! Бідненький, стомився… — притулила вона до мого чола прохолодну руку.
— Нічого мене жаліти! — похмуро огризнувсь я.
— Ти що? — кинула вона докірливий погляд.
— Не зважай, — шкодуючи, що відповів їй грубо, схаменувся я. — Просто настрій зіпсувався — от і скис.
— Так і є — перекупавсь, — ніби лікар, що нарешті визначив діагноз, стурбовано мовила дівчина.
"Голубина в тебе душа, Наталко! — подумав я. — Такого бовдура жалієш. А за що й чому? Чи не тому, що він, дивак, наполохався примарного корабля? "Три мерці на бочку рому…" Ха, ха, ха!" — засміявсь я, згадавши прочитане колись про піратів і пов'язуючи все те з щойно пережитим страхом. Ну й тип слабохарактерний! Послухавсь, бач, свого внутрішнього голосу. Різні там психологічні переливи, містика. Ганьба! Дівчисько он і то спустилось на затонулу посудину, а ти побоявся й відступив. Ні, друже, це не гідно мужчини.
І я потай вирішив: пересилюючи страх, будь-що піду на корабель!
Володя Журавка та Паганель уважно вислухали розповідь про нашу підводну знахідку.
— Корабель — це цікаво, — відзначив Журавка. — Зараз я сам на нього подивлюсь. Як, Адаме Варфоломійовичу, пірнемо?
— Мо-можна, — заїкаючись, ніби він щойно виліз із крижаної води, сказав Паганель.
Бо осоння, де вони сиділи цілу годину, не гірше крижаної купелі: вкрай стомило, напікши ботаніку голову. Адже тропічному сонцю недовго довести людину до запаморочення.