Він налив по другій чарці. І вже коли всі випили, вернувся до перерваної розмови.
— Білими нитками шите, кажеш. Не дуже й білими. Гроші мають піти,— ну, звичайно ж, не панові Погорєлову. Гроші земельний комітет бере на всякі там витрати. Хіба мало у нас на селі зараз удів та сиріт, до того ще й таких слабосилих, що їм ніяка земля, ніяке тягло не допоможе. Навіть дармове.
— Хоч би ївгу Передерійку взяти!— од печі озвалась Федора.
--— Ну, ївга, то вже — край. І до війни старцювала. Не про таких мова. Отут і задумаєшся, Артеме. А що ними не добрість людська керує, а власна вигода,— тут думати, звичайно, нічого,— ясна картина. Яка вигода? Та товариства кредитового іще нема, не скоро й буде. Куди поткнешся за позичкою? До того ж Гмирі чи Пожитька? А це вже ярмо на шию. З якого потім не всяк вилізе.
— То виходить, що у бідноти ще більше підстав...
— А вдови та сироти не біднота? Іншій солі борщ посолити нема за що купити. Самообкладання, скажеш. Ой, мало охочих до того самообкладання. Увірилося всім. А скільки дітвори в школу не ходить! Нема у що ногою вступити.
Та що там до школи,— надвір вибігти ні в чому. Босоніж з печі на сніг. У яку хату не зайди, та й мимо хати проходячи, тільки й чуєш із-за стін бухикання. А брюшняк! А сипняк! Лікарня переповнена. Отак дома й лежать, поки всю сім'ю не перекачає... От тобі й білими нитками!
— Ну, ти, Гордію, так уже очорнив наше село!..— не стрималась Федора.
— Та, звісно, не в кожній хаті таке. Не тільки по мертвому кривий Охрім у дзвін б'є.
— А ось мине пилипівка, і весільні музики заграють!— весело додала Федора.
— Життя!— роздумливо сказав Гордій.— І сміх і сльози впереміжку. Та ось хоч би й нас взяти. Гріх було б нам бідкатись. І здорові всі, і їсти є що. А оце ще Гришко додому вернувсь, то вже й зовсім...— Хотів сказати: "Можна бога хвалити", але глянув на сина, та й не повернувсь язик сказати.
Грицько й зараз, за обідом, був такий саме, як і всі оці дні: мовчазний, замкнутий в собі. В розмові ніякої участі не брав. А коли Артем звертався з яким запитанням (хотів-таки втягти в розмову), відповідав одним словом "так" або "ні". І часто навіть невпопад.
У батька серце ще дужче заскніло. Думав, що, може, зустріч з Артемом... А втім, за ті кілька хвилин, що побули наодинці, не встигли й розбалакатись. І йому вже нетерпеливилося швидше кінчати з обідом.
— Ти ще подаси щось, хазяйко, чи можна дякувати?
— А ще узвар ось.— І в цей час грюкнули сінешні двері.— О, і школярка наша.
Це справді була Марійка, зведена Грицькова сестра. Переступила поріг і, помітивши за столом чужого (впізнала, звичайно, Артема), чемненько привіталась. Стала роздягатися.
— Без обіду, мабуть, Макар Іванович зоставив, що пізно так?
— І зовсім ні,— знизала плеченятами дівчина і раптом пожвавішала.— Та нас уже і не Макар Іванович учитиме тепер. Нова вчителька приїхала.— Далі вже, до самої матері звертаючись, притишивши голос, хоч чути було й за столом:— Ой, ловка ж. А пахне од неї гарно як! Поміж партами як пройде — куди там любисток чи м'ята! І зовсім-зовсім не строга.
— Ото ви вже й узнали!— всміхнулась мати.— Стривайте, вона ще вам покаже себе. Якщо погано уроки знатимете та пустуватимете.
— А ми не будемо пустувати!— уже з печі сказала Марійка.— І вроки гарно вчитимемо. Хіба ми дурні!
— Та вже в третій клас ходите!
— Не через те. Якщо гарно вчитимемось та не будемо балуватись, вона обіцяла на святках ялинку для нашого класу улаштувати в школі. Уже й загадала всім, щоб вірші повторили на завтра, де — про зиму. А вона одбере кращі. І щоб ми капшучки маленькі пошили. Тільки гарненькі щоб! З найліпшої матерії, яка е дома. Щоб на ялинці повішати. З канафетами!
— Ні, видно, й справді,— почала мати, та Марійка перепинила:
— А тільки звати її... Таке ж ім'я негарне. Як у Пере-дерійки ївги.
— Так то ж Передерійка, старчиха, їй яке ім'я не дай. А це ж учителька. Та й хіба ви її так звете просто — ївга? Ви ж і по батькові.
— Аякже! Хіба ж можна учительку так?! ївга Семенівна!
Грицько на цій мові здригнувсь. Кілька вже разів до цього вимовляли в хаті це ім'я, але тільки тепер, у такому словосполученні, воно увійшло в свідомість і збентежило.
— Що ви про ївгу Семенівну?
— Та то Марійка ось про нову вчительку розповідає.
— А я думаю собі,— озвався батько,— це ще як перший раз уранці на поле їхав,— з ким це він? Павла вчителевого зустрів. Чи не оженився часом. Чи, може, ще тільки на оглядини до батьків везе.
Грицько аж за столом не всидить.
— Що тобі, Гришко? Щось чи сказати хочеш?
— Та...—Взяв-таки хлопець себе в руки.— Воно й не годилося б мені підказувати вам, тату. Але ж бачите — доводиться. Чого ви ще по чарці не наллєте?
— До узвару?— здивувався батько.— Ну, налий іще ти. Артем сказав, що більше не буде пити. І так за день, та
ні, за півдня — оце вже вдруге. І жартома додав:
— Якщо й далі піде отак, недовго й п'яницею стати.
— Та й тобі, Гришко, може б, не треба,— сказав батько.
— Ні, цю ще вип'ю. Бо вже ж налив!— Держав чарку в руці й, похмурий, дивився на неї. Далі хильнув одним духом й поставив чарку.— А тепер слухайте, тату, а ти, Артеме, за свідка будь,— оце була моя остання чарка. І будь я проклятий...
— Стривай, сину,— перепинив батько.— Обітниця під гарячу руку — то не обітниця. Знаєш приказку: давши слово — держись!
Од печі Федора:
— Ти хоч для незвичайних случаїв залиши за собою...
— Для яких случаїв?— хмуро глянув Грицько на мачуху.
— Ну хоч би... Бо яке ж воно справді весілля без чарки?! Грицько поривно звівся на ноги.
— Про яке там весілля!.. Так, значить, не приймаєте? Може, й маєте рацію. Може, це й краще.— Вийшов із-за столу й прочовгав розтоптаними валянками в хатину.
Батько важко зітхнув:
— Оце — як бачиш. І що з ним таке? Ти вже, Артеме, будь-таки другом йому. Хоч довідайся. Щоб знали, чим зарадити йому.
— Спробую,— сказав Артем, сам знепокоєний Гриць-ковою поведінкою.— Думаю, що допитаюсь: серце — не камінь.
X
Коли Артем зайшов до хатини, Грицько — спиною до нього — стояв біля вікна і крізь не дуже намерзлі шибки дививсь у садок. В прогалини поміж засніженими деревами видно було луки й далеку Ліщинівку. В пляшці, що й зараз стояла на лутці, тоді тільки розпочата, тепер лишилося на самому денці. Артем підступив ближче і поклав руку Грицькові на плече. Той обернувсь до нього. Очі затуманені від самогону.