— Оце стояв та й думав: цікаво, а коли б батько обітницю мою не відкинули — чи й тоді випив би оце? Чи таки додержав би слова?
— А певно, додержав би. Не скажу, як би воно далі було, але зараз принаймні додержав би. Ти ж не ганчірка якась там, а вольовий хлопець. Чи я тебе змалку не знаю!
— І я за такого мав себе. Та, може, й був.
— А зараз? Скажи, Гришо, що сталося? Як другові скажи. Чи, може, що ото за сніданням тоді у Бондаренків подряпались трохи, то вже й за друга не маєш мене?
— Та що-бо ти! — навіть посміхнувсь невесело Грицько.— 3 ким цього не буває!
— І я так думаю. Один мудрець сказав якось: істина народжується в суперечці. Отак і в нас повинно бути. Ще не раз ми з тобою, напевне, зчепимося. Бо і я не непогрішний, та й у тобі плутанини немало. Коли б ти мені чужий був, чи ж морочився б тоді з тобою. Хоч і бачив, куди ти котишся. Хіба що коліном піддав би під зад — для більшого розгону. Ну та зараз не про це мова.
— Давай сядемо,— сказав Грицько,— бо я вже так находивсь та настоявсь на ці три дні перед вікном отут, що ноги не тримають.
Сіли на ліжку, бо в маленькій хатині, заставленій скринею, широким дерев'яним ліжком та шафою з посудом, лише один стілець і був, та й то стояв так незручно, що, сівши на нього, ніде було з коліньми дітись.
— Хто тебе підмінив? — почастувавши Грицька цигаркою і сам закрутивши, продовжував розпитувати Артем.— Батько твій каже: чи його зіллям яким напоїли!
— Ото зілля те, в пляшці,— хитнув головою на вікно.— Будь він тричі проклятий, хто перший видумав її! На нашу погибель! З цього все й почалось.
— Тебе, Гришо, чомусь Марійчина розповідь збентежила дуже. Про нову вчительку.
— Та оце ж вона і е. Шлюха ота сама. Чи й сам не знаю гаразд: може, просто навіжена! У Діденка на квартирі зустрілися. А вперше — в українській книгарні. Ото вона мені й книжок наодбирала. На скрині оце.
Артем взяв з купки кілька книжок і став переглядати.
— Ще й не розрізував.
— Не знаю, не читав,— сказав Артем, переглянувши книжки.— А це,— затримав у руці товстий том,— відомий сочинитель. "Михайло Грушевський. Коротка історія Ук-раїни-Руси". Голова Центральної ради. Цього — цікаво було б.
— Ну то візьми. Мені не до того.
— Та й мені зараз ніколи. Нехай іншим разом колись. Ворогів своїх теж треба чим краще знати. Ну, та це ми збочили трохи. Зустрівся, кажеш, у Діденка. До речі, в одній партії з оцим Грушевським. Ну, ну?
— Як годиться для зустрічі, випили за вечерею. Не те щоб і багато: пляшку вдвох. Ну й вона чарку. Та й Павло більше пив за кумпанію. Якусь йому там іще роботу треба було для своєї газети зробити. Не те щоб і багато, кажу, але — без звички. Коли я її пив? Іще в п'ятнадцятому році, як відступали у Польщі,— скільки ми тих винокурень спалили! Таж відтоді два роки минуло — і нюхати не доводилось. От і розвезло. Ну й що б же було лягати спати.
— Авжеж! А ти?..
— Може б, і ліг був. Павло мене у себе ночувати залишав. Коли б... Але я не згадав тобі ще про одно. Що мені Діденко перед тим розповів про Орисю.
— Що саме? — спитав Артем, бо Грицько замовк, і мовчанка дуже вже затяглась. Але Грицько й тепер мовчав.
— Ну, вже догадуюсь: про ворота, що Пожитьчиха дьогтем вимазала? Ой, дурень! Та вона ж і не їй самій, аж трьом. Всім, з ким чоловікові її на сцені доводилось... Всі ролі жіночі перебрала. А ти, Грицьку, повірив! Погано ж ти Орисю нашу знаєш!
— Та хіба я кажу, що повірив! Щоб так уже твердо. В хатині на якийсь час залягла мовчанка.
— І це зовсім не через те, що погано, як кажеш, знаю Орисю,— після паузи перший озвався Грицько.— Все це через війну. Куди тільки вона своєї трупної отрути не пустила!
— Не зовсім розумію,— признавсь Артем.— Ясніш кажи.
— Не знаю, як у вас, у саперів,— почав Грицько,— а втім, на війні всі солдати однакові. Всіх однаково війна нівечить. Не дивиться хто він: городянин чи селянин, бідний чи багатий, якої він нації... Всіх тварюками робить.
— Ну! Так уже й усіх!
— Особливо мене дивувало завжди — чого це стільки помиїв солдати виливають на жінок. Так, наче серед них немає ні матерів, ні сестер, а всі тільки розпутні молодиці. Попервах місця собі не знаходив. У землянці, бувало, як заведуть, в шинелю голову замотував. А потім звик. А далі, якось мимоволі, і сам став думати: а біс його зна! Хіба я світу бачив?! Чи, може, то наша Вітрова Балка не така? Дурниця, звичайно! Чого б їй не такій бути? Якби глибше колупнути, знайшлися б і в нашім селі отакі. Та, може, це і взагалі неминуче для кожної жінки, та тільки до якоїсь пори тримається кожна, до якогось першого випадку. Ото й про Орисю тоді... А вона що за виняток? Не з одної хіба глини зліплена?.. Отоді, в Польщі, вперше на віку з жінкою переспав. Знаю, противно тобі слухати це...
— Вивертай уже все,— стримано мовив Артем.— Полегшає, може.
— І якраз була з отаких, про яких ото під регіт у землянці. Правда, тоді теж випивши був. Якраз на винокурні стояли. Спирт у цистернах охороняли. Щоб цілий корпус не перепивсь. Дещо вивезли для госпіталів, а потім і цю винокурню спали-ли-таки. Але не подумай, Артеме, що я — про винокурню тому згадав, щоб якось виправдатись. Зовсім не тому. Бо потім було і в тверезому стані. Це вже в шістнадцятому році, у Білорусії. Цілий рік стояли там на одному місці. Позиційна війна почалась. Близько станції Молодечно. Два тижні в окопах, тиждень у дивізійному резерві. Верстов за десять від передової. У прифронтовому селі. Воно й не в самому селі — вьоска, по-їхньому — під селом, у землянках. Цілий полковий городок. Ну, та колючого дроту не було ж між землянками та вьоскою... Мабуть, хочеш спитати: а совість де ж твоя, Грицьку, була? На це я так відповім тобі: коли після смерті чорти поволочать нас у пекло, найперше, що покине людина на цьому світі, як непотріб, це — свою совість. Совість для життя потрібна. А нащо вона в пеклі?! То отак і на війні.
— Ну, це ти вже, Грицьку, загнув. Не всі ж на війні геть-чисто совість втрачають!
— Та й війна ж не пекло. Щоб буквально. Ясне діло — не всі. Але совість на війні все-таки дуже відмінна від звичайної. Солдатська!
— Це ж як!
— І визнає вона тільки те, що для війни потрібне, для перемоги. Ну ось, хоч би й таке: сам погибай, а товариша виручай! Не будь боягузом, бо хороброго довший час куля не зачіпає, аніж боягуза. Останнім поділися з товаришем,— останньою обоймою, останнім ковтком води з фляги. Ну, а решта все — зайве, тільки обтяжує життя солдатське... Я багато думав над цим. І мені часом таке спадало на думку, таке почуття у мене на війні було, начебто я і Орися всю війну жили на різних планетах. Була одна планета колись, а потім раптом у чотирнадцятому році репнула навпіл, і розлетілися в різні боки, кожна половина по своїй окремій...— випало слово.