— Орбіті,— підказав Артем.
— Еге ж. На одній Орися залишилась, Вітрова Балка, незгуляна молодість. А на другій — пекло. Півсвіту вчепилися один одному в горлянки й качаються по землі. І. серед тих мільйонів і я, в одній гущі. Ну, це, може, дуже туманно. Не знаю, як там ви, сапери, бо все-таки більше в тилу, але ми, у піхоті — не тільки про себе кажу,— та хіба ми думали, що вирвемось із цієї м'ясорубки. Бо скільки ж можна розминатися із смертю! Як вона день у день, на кожному кроці чатує на тебе! Оце тобі про совість. Якщо й була, то, мабуть, отака чисто, як у тії Альони-білоруски. Солдатка була, і чоловік іще живий, десь на фронті. Зрідка навіть листи писав. Якось питаю: "Ну, а як же воно буде, коли чоловік з війни повернеться та дізнається?" — "Коли б то дав бог, щоб вернувсь! А так і буде. Мало що — під війну! Може, й він там котрійсь, як оце ти мені, хоч на часинку тугу розвіє. Ще як гарно житимемо!" І ось — революція!.. Я ще не надокучив тобі?
— Що-боти!Я дуже уважно слухаю, бо, як подумати, ми з тобою, по суті, цілих сім років не бачились. Та ще які це роки були! Чи, думаєш, у мене немає чого тобі розказати. Ну, та не моє засипалось. Є навіть і таке, що тільки ахнеш!
— Ото таке незвичайне? — посміхнувсь Грицько.
— Ось хоч би те, що син уже в мене. Василько. Четвертий рік уже пішов. Це тобі як? Звичайне?! Ні, ні. Іншим разом. Сьогодні розказуй ти, твоя черга висповідатись. Одне тільки запитання: революція застала тебе на цьому ж місці? У цій самій вьосці?
— Я розумію, до чого ти,— хитнув головою Грицько і хвилинку помовчав.— Сказати чесно, не знаю. Бо ще на початку зими перекинули дивізію нашу верстов за сотню, під Двінськ. Але хіба й тут не було жінок! Не Альона, інша могла б завестить. А от не завелась! І все — через революцію.
— Не збагну зв'язку.
— Та сталося ж чудо, Артеме! Як цього не розуміти! Вперше, як прочитали в "Окопной правде": "Долой войну!"— мало не подуріли з радості. Ну, тут і пішло: брататися з німцями почали, мітингувати навчилися. Та що тобі розказувати! Сам знаєш. До речі, не пригадую, хто це мені казав... чи не Федір Іванович,— в одному вагоні їхали з Києва з ним до Славгорода,— що ти й поранений був саме під час братання.
— Було таке. Шрапнеллю в німецьких окопах накрили нас.
— Було й у нас попервах усячини. Та що вже можна з солдатом-фронтовиком зробити, коли у нього з'явилась надія на вороття додому. Кажу ж, сталося чудо: оті дві планети знову докупи злилися — в одну. І тепер — ось вона, Вітрова Балка; тільки руку простягти! Ну, од сили нехай три доби залізницею. Це — казати так. Бо як до діла, то за ці три доби десять разів розстріляти б встигли тебе як дезертира, зрадника революції. Сидимо — ждемо. Ото згодом і в український батальйон з'єднались: гуртом легше на Україну добутись. Тепер і про Орисю думати став — і частіш, і краще. І совість дошкульнішою стала. Але не скажу, щоб так уже жити не давала. Почуття в мене таке було, мовби все те — і Альона, і полька ота, забув ім'я, та не певен, чи й знав його,— що все те було хтозна й коли. Сто літ тому. В якомусь іншому світі. Ну, а щоб тепер... зарок собі дав. І так було аж до Славгорода.
Артемові тепер уже все було зрозуміло. Он де він ніч оту перебув. Образа за Орисю опекла йому серце, але гніву великого на Грицька не було. Він бачив, як сам Грицько мучився зараз, хоч і намагався приховати це і розповідати якомога спокійніш. І це йому навіть удавалося. Тільки оце вже, як підійшов у спогадах до Славгорода, помітно захвилювався знов. Замовк і якийсь час силкувався перебороти в собі те хвилювання. Раптом зірвався з ліжка, підійшов до вікна і взяв пляшку та склянку.
Артем і собі встав.
— Ну, то я піду, Грицьку. Бачу, в тебе порадниця є. Випробувана вже.
Грицько швидко обернувся до нього — в одній руці — пляшка, в другій — склянка. Якийсь час хмуро дививсь на товариша. Потім поставив і пляшку, і склянку на лутку.
— Ну, гаразд. Сідай! Посидимо ще трохи. Розказувати вже далі не буду. Все розказав. Не буду і поради в тебе питати. Бо єдині порадники в такому ділі, це — свій розум і своє серце.
— Оце розумно сказано.
— Але є в мене до тебе, Артеме, одна просьба велика.
— Про це не турбуйсь,— з півслова зрозумів Артем товариша.— Я не скажу нічого Орисі.
— Хоч поки одужає, сердешна!
— Тепер не скажу, бо це не к спіху. А як одужає, не буде й потреби...— І, зробивши паузу, щоб дальші слова краще виділити, проказав з наголосом: — Бо ти сам, Грицьку, про все розкажеш їй. Отак хоч би, як мені оце.
Грицько важко зітхнув.
— Та розкажу, ясне діло. Бо як родинне життя з брехні починати, то вже краще...— 1 не доказав, тільки махнув рукою.— Ну, й годі про це! — І таки справді перевів мову на інше: — А ти, значить, сьогодні вернувсь. Чи був уже де? Бачився з ким?
Артем розповів про свою зустріч з товаришами у крамниці. Сказав, що зараз має намір до Тимохи сходити.
— Ось кому заздрю я, Тимосі,— сказав Грицько.— Як у нього на душі зараз — ясно! І подумати тільки — адже міг і я тоді, як Тимоха... Тільки ти, Артеме, не думай, що переконав тоді мене, навернув у свою віру. Не через те. А просто: коли б з вами був отоді, то не був би в іншому місці... Саме ото, коли стрілянина зчинилась, вийшли ми від Діденка. Думалося, проведу додому — бо як таки пустити жінку саму! — та й помандрую до Бондаренків спати. Але тут, уже біля своєї хвіртки, вона й не пустила мене. Умовила пересидіти в неї, поки стрілянина вщухне.
— А що ж у Діденка не пересидіти було обом? Видно, на це й розраховувала, на твоє лицарство.
— Може. Та ні,— згадав раптом, як воно справді було тоді.— Про дитину занепокоїлась. Хоч і з бабусею, але як би не перелякалась. Бо ніколи ще в Славгороді такого не було.
— Заміжня, виходить.
— Ні, не заміжня. А дитина від Галагана. Не знаю, скільки тут правди: нібито ще вісімнадцятилітньою дівчиною жила за репетиторку його дочки улітку в маєтку у Князівці. Ото тоді він її й згріб. Потім іще про якогось есера видатного і теж із дворян. Він ото її, ще перед війною, і в партію свою увів. Але виявивсь якимсь там... не добрав толком, бо вже дрімав. Але вранці згадав-таки про цю розмову. Сидів уже взувався. А й вона тут же, в кімнаті, їдальня по-їхньому, тут вона й спати мені тоді постелила на дивані (а дочка з бабусею в спальні — батько ще з Києва не вернувсь), раненько схопилась, вже тарілками торохтить біля столу — снідати готує. Щось і обзивалася до мене, а я мов не чую. Мовчав, мовчав, а далі й не витримав. "ївго Семенівно,— величаю, бо таки ж учителька, та й старша за мене, як виявилося з розмови, років на п'ять чи й більше,— скажіть, як розуміти все це — чи житняка захотілось?" Вона підійшла тоді до мене, стала навколішки, онучу з руки взяла й стала тоді йоги мені цілувати. Правда, ноги чисті, звечора нагріла води і онучі чисті дала. "Який ти, Грицю, цинік!" Що воно — толком і не добрав. Ти не знаєш?