— Смисл розумію, а от дослівно тобі перевести на просту мову, мабуть, і не зумію,— сказав Артем.— Щось вроді того: "Який ти, Грицю, свиня!"
Грицько трохи помовчав, зиркнув на Артема — чи це він не од себе? Ні, обличчя Артемове було цілком серйозне. Тоді сказав:
— Та я майже так і зрозумів її тоді. Мовчу. А вона тоді далі: "Невже ти й досі ще не збагнув нічого? Та коли ж я тебе десять років отак ждала!"
— Які десять років? — здивувавсь Артем.
— Та отож. Кажу — навіжена. Наче находить на неї щось. Говорить усе розумно, і раптом... Ще в книгарні й почалось це. Дорошенкова картина висить там. Будеш у Славгороді, зайди подивись. Цікава. "З походу" зветься. Мало не на півстіни. Історичеська. На вигоні біля вітряків село зустрічає козаків із походу — війни. Серед жінок і вона, у синій керсетці. Пізнав одразу. Позувала тоді Дорошенкові. Я навіть так думаю: чи не він ото перший тоді й спортив її, а заодно вже й мозок трохи звихнув. Яка з неї вчителька? Чого вона дітей може навчити?
— То, може, підказати громаді,— не розуміючи і сам іще, що саме його роздратувало, сказав Артем,— щоб призначили попечителем тебе над її класом?
— На це вона, видно, й розраховує,— пропустивши ущипливу репліку,— що будемо й тут зустрічатися. А знає ж, сам їй казав, що є наречена у мене в селі.
— Мабуть, поведінка твоя не дуже в'язалась з тією заявою про наречену! То й не повірила, може.
— Та я їй і просто у вічі сказав тоді, на прощання. Що нічого не почуваю, окрім каяття. Чого ж їй іще треба від мене?! Не шлюха, скажеш? Ну та я, коли не дійшло, інші слова знайду. Виразніші! А тепер-таки й справді вже годі. Нехай їй біс. Все розказав, як попові на сповіді.
Якийсь час помовчали. Грицько жадібно затягнувся цигаркою і, як видно, чекав-таки, що ж Артем на все це скаже. Артем це відчував, та й сам вважав, що на таку дружню одвертість Грицькові треба по-друзьки й відповісти. А до того і взагалі, бо час не стоїть, треба кінчати розмову, І він сказав:
— Чужу біду — руками розведу. Це вірно. Та все лихо в тому, що і ги мені не чужий, а Орися — сестра рідна. Нічого я тобі зараз не скажу. Треба хоч трохи оговтатись.
І звівся на ноги.
— Іще тільки одне, Артеме, спитаю тебе: як ти гадаєш, чи сходити б таки мені до вас?
— Не знаю. Роби, як сам знаєш. Але, коли надумаєш, хоч тоді обійдись без отої порадниці своєї лукавої,— хитнув головою на лутку.— Не доводила вона тебе до добра досі, не доведе й тепер.
— Та певно!— Грицько раптом, поривний, ступив до вікна, взяв пляшку й хотів уже поставити за скриню, але передумав. Поставив там, де й стояла,— на лутку, але не в куток, а посеред лутки, на виднішому місці.— Ні, хай стоїть отут. Будь вона проклята! Іменно отут, завжди перед очима. Якщо витримаю, значить, будуть ще з мене люди.
— Будуть, Грицьку,— сказав Артем і, подаючи йому руку: — Треба вже йти мені. А може б, і ти? Чи доки затворником печерським будеш сидіти! Ходімо. Провітришся. А то, може, разом і до Тимохи сходимо.
— Мені б у крамницю. Обкурився геть-чисто.— І, повагавшись часинку: — Гаразд, одягнусь зараз.
Він скинув валянки, вийняв з-під ліжка чоботи, а з чобота — чисту онучу. Хотів уже обгортати ногу і затримавсь. Потім вийняв ще й з другого чобота онучу — перерізаний навпіл полотняний рушник — і, скрутивши їх, жбурнув у куток до дверей. Тоді вийшов з хатини і за хвилинку вернувся з онучами, що мачуха дала. Став узуватися.
— Щоб і в чоботі не муляла!
XI
Спустившися з белебня, хлопці, Артем з Грицьком, не завернули до майдану,— у крамницю Грицько вирішив зайти, уже додому повертаючись,— а пройшли повз церкву в вулицю, на якій жив Невкипілий. До Тимохи Грицько теж передумав зараз іти: не хотілося в такому стані показуватися Прокопу Івановичу. Але зате знайшлось діло на цьому ж кутку: забрати батькові чоботи у шевця. Ішли — перемовлялися. Обидва з цікавістю розглядали двори обабіч вулиці.
Грицько з осені чотирнадцятого року, відколи пішов на війну, більше вже як три роки, не був у своєму селі. Артем бував у Вітровій Балці ще й цього літа не раз. Але тоді й тепер не одне й те саме! Буйна зелень хоч трохи тоді приховувала од людських очей страшенні людські злидні. Тепер зима оголила все по дворах. До того ж Новоселівка була най-біднішим кутком села. Ще за кріпацтва князь Куракін, тодішній власник маєтку, оселив на пустирі виграних у карти в якогось київського поміщика родин десятків зо два, нарізавши кожній сім'ї невеличку садибу. Відтоді Новоселівка ,дуже поширилась, аж доки не заселили увесь пустир. Тоді стали садиби ділити поміж синами. І, врешті, дійшло вже до того, що хати ліпились одна побіля одної, а на городі — курці ступити ніде було.
— Мачуха каже: зійде пилипівка,— раптом порушив мовчанку Грицько,— весільні музики заграють. Авжеж! Та тільки не скрізь.
— Ти знов-таки за своє! — невдоволено сказав Артем.
— Ні, я не про себе,— спокійно відповів Грицько.— А от скільки ми тут вулицею пройшли, а й Павла, і Терешка немає живих. А як по всьому селу пройтись!.. А дівчат — мало не в кожній хаті. Та ти тільки глянь — скільки їх!
— Де ти побачив? — здивувавсь Артем, бо навколо, крім дітлахів, що качали на вулиці снігову бабу, жодної людини. Але зразу ж догадавсь: справді, на кожному причілку від вулиці, де — виразніш, а де вже ледве помітно (оббило дощами та снігом), руділа позначка рудою глиною, якою помазані були й задні стіни хат; і майже всі вище вікон. Цей трохи дивний звичай білоцерківці завезли сюди з свого рідного села: під час мазання хати зокола позначати на причілку від вулиці зріст найстаршої дочки. Мабуть, для зручності приїжджим сватам із чужих сіл. Щоб зразу було видно їм, куди варто заїздити, а куди ще й ранувато.
— А я про інше думаю, Грицьку. Ну, куди хоч би й оцей Микита Горобець худобину приткне, якщо припаде і йому щось там? Ні, до весни про це і думати нічого!
У Горобця на маленькому дворику стояла ветха невеличка хатина, обставлена очеретом та соняшничинням для утеплення. І більше у дворі не те що будівлі якоїсь, а навіть хоч би купки соломи чи хмизу.
— Чим він топить, не збагну!
— Тином, коли ще є,— з-під снігу стирчали самі паколи ліси.— А то — що де потягне в сусідів, уночі,— висловив припущення Грицько.— А більше — духом самим. Сім'я чималенька — надихають, то ото так і рятуються від холоду.