— Трудний порятунок!
— А від голоду ж іще трудніш! Не знати, чи хоч вернувся вже Микита?
_ Кажуть, нема ще.
— Не навоювавсь! Є ж іще стріха на хаті, можна стріхою топити. От уже вівці! Будь ви прокляті!
— Та й ти ж позавчора тільки вернувсь.
— Та й я ж. Але я хоч дітей не встиг наплодити, як він. Троє, здається, було. Я вже хоч сам війну видихатиму. А в нього діти, жінка, батьки старі. За які гріхи такі? Кажеш, до весни і думати нічого. До весни вони вимерзнуть. А було б чим, хоч би хмизу з лісу привезли.
— Є чим і зараз. Коли б у нас громада, а не Пожитько та іже з ним політику в селі робили. Піди в двір, Омелько Хрін налигає пару тобі, ще й запрягти допоможе. І привези собі хмизу. Що може бути простіш, зручніш — прокатний пункт?! А увечері одведи воли в загін. А їм там уже й сіно в яслах.
— Хто ж це добра душа, отака дбайлива? — іронічно посміхнувсь Грицько.
— Той, хто й тепер. Той же Омелько.
— А може, і йому вже наймитувати осточортіло? А втім, мене це не обходить. Робіть собі, як знаєте!
Тут їм треба було розходитись: Грицькові далі йти по цій же вулиці, а Артемові звернути ліворуч у провулок.
— Ну, дякуємо й за це... За дозвіл робити...— І не закінчив Артем фразу, прислухався: дійсно, знову загуркотіло десь, хат через кілька, в чиємусь дворі неподалеку. І затим один по одному два постріли розітнули повітря.
Хлопці лише зглянулись і, не мовивши слова, кинулись в той бік по вулиці.
Ось воно звідки цей гуркіт, з Дудчиного двору,— ще не добігши до воріт, по самій юрбі, що стояла на вулиці біля Дудчиного двору, догадались обидва. А підбігши, уже й побачили: двоє оружних — одного впізнав Артем, того, що вранці з Пожитьком та Гмиренком приходив до них у двір за волами, хоч і не знав, чий він, а другий Федір Колодій. Тут же був і Гмиренко, але без зброї. Не важко було догадатись, що їх привело сюди.
Зараз, як видно, радились, що їм далі чинити. І, як видно, вирішили посилити натиск. Бо раптом усі троє почали гамселити і в двері, і в передпічне вікно.
— Відсувай, кажуть тобі! — гукав Колодій і кулаком торохтів по рамі.— Бо вікно висаджу! А я й пробувати не буду! — Мабуть, у відповідь на застереження Луки з хати.— Торохну, та й все! — І він справді замірився і вдарив прикладом, але не по рамі, а в верхню шибку. Скло з брязкотом посипалось і в хату, і сюди — на двір. Колодій в такий же спосіб висадив і другу шибку. І так уже ввійшов у азарт, що хотів і далі. Але в цю мить у хаті пролунав постріл, куля дзикнула повз вухо Колодія, і він приліпивсь до стіни біля вікна. Потім таки наваживсь і вже примірявсь, як би, не наражаючи себе на небезпеку, садонути прикладом ще, та не встиг. Грицько (вони з Артемом, не затримуючись на вулиці, одразу ж були зайшли в двір) кинувсь і з усього маху вдарив кулаком Колодія у щелепи. Той відлетів од вікна кроків на п'ять і гепнув на землю. Гвинтівку він випустив з руки, й вона одлетіла у протилежний бік, просто Грицькові під ноги. Та він навіть не нагнувся, щоб узяти її, тільки наступив ногою, бо Кіндрат кинувся до нього. Грицько рвонув за гвинтівку, й Кіндрат лишився з голими руками. А в дальшу мить, діставши в груди стусана своїм же прикладом, полетів і впав аж біля порога. Гмиренко в бійку не ліз, розгублений, не знав, що робити.
— Лежи! — крикнув Грицько Колодієві, коли той спробував звестись на ноги.— Або сядь. Навпочіпки. І не рухайся з місця! — А сам нагнувся і взяв Колодієву гвинтівку з землі.— Артеме! — Але побачив, що той уже стояв з наганом у руці біля посадовленого на призьбі Кіндрата.
З юрби вже дехто з вулиці зайшов у двір. З гурту виступив Остюк Іван, теж фронтовик і давній Грицьків товариш. Йому й віддав Грицько Колодієву гвинтівку.
— Тільки міцно тримай. По-фронтовому! — Тоді підійшов до вікна й гукнув у хату: — Це я, Грицько. Виходь, не бійся!
З сіней відчинилися двері, й поріг переступив Дудка Лука. У шинелі, але без шапки, з гвинтівкою біля ноги. Окинув поглядом людей на своєму дворищі й сказав, до Грицька звертаючись:
— От спасибі тобі! А то істинний факт — дійшло б до смертовбивства. То я тільки першу наосліп послав. А ще в магазині чотири. Бив уже б тільки так! Навірняка.— В.ін підійшов до вікна, оглянув пошкодження ще й знадвору. Гукнув у хату: — Та хоч затули чим там. Дітей поморозиш!
— Чого вони до тебе дерлися? — спитав Грицько.
За обідом хоч і про це була мова, та він тоді не дослухався як слід. Лука став розповідати.
— Наставив Артемові в груди. А чи ж великого розуму треба, щоб за собачку смикнути! Тебе ж, дурню, від тюрми врятував! — повернувся він до Гмиренка.
— Батько сказали: або рушницю, або десять пудів жита... Щоб сьогодні ж привіз!
— Аякже! Зараз ось! Дулю своєму батькові мою однеси! — Ще й приправив мову свою таким матюком, що якась старенька в гурті злякано перехрестилася.— Десять пудів! Та він мені сотні пудів винний. Скільки я йому за восьмий чи й дев'ятий сніп полукіпків наставив. За свій вік. Якби в одну станку поставити, до Чумаківки простяглась би. Ну та ще прийде час. Для розрахунку. Отак і перекажи!
Дарина затулила якоюсь шматиною вибиті шибки. Потім, згадавши, що Лука вийшов без шапки, взяла на лаві його солдатську плетьонку й виступила з сіней. Роздягнена, як була в хаті. Мовчки наділа шапку чоловікові на голову. Тоді згорнула руки від холоду на грудях і спитала трохи не відповідним до її лагідного вигляду чернички, густим і терпкуватим, як терен, голосом:
— Та хоч покажіть мені того харцизяку, що вікна серед білого дня б'є. Тим, що й так не натопиш у хаті!
— Та ти спершу з Грицьком поздоровкайся. Та подякуй! — перепинив її Лука.
— Здрастуй, Грицьку. Із щасливим поверненням тебе! — Вони поцілувалися, як рідні. (Матері їхні були рідні сестри). Несовісний! Три дні вже як дома, а й очей не показуєш. Ну, та ти ж до хати зайдеш. Дайте мені на того ірода подивитися. Котрий?
— Ото рачки сидить! — сказав Лука.
— А бодай тобі, Федоре, руки повідсихали б! Що ж ми тепер! Де скла візьму?
— А він зі свого вікна вийме дві шибки та й вставить,— сказав Грицько.— Чуєш, Федоре, що кажу?
— Та чую,— хмуро обізвавсь Федір.— Дай уже встану, Грицьку. Ноги потерпли в колінах.