— Такому гостеві ми завсігди раді,— відказала Федора.— Роздягайся, Артеме. Із щасливим поверненням з війни тебе!
У вузенькі двері біля кутка з кочергами із хатини на голоси вийшов Грицько. В розтоптаних валянках, у домашній вишитій сорочці, шия чомусь замотана шарфом. Не голений, мабуть, іще із Славгорода.
Артемові зрадів, але не міг приховати й того, хоч і силкувався, що прихід Артема схвилював його дуже. Привіталися щиро, мовби тії суперечки за сніданням у Бондаренків зовсім і не було.
— Тільки не заважайте мені, швидше обідати дам,— сказала Федора.— Ідіть в хатину собі тим часом.
Грицько з Артемом зайшли в хатину, а Гордій, щоб не заважати їм, лишився в цій хаті,— одійшов до полу, де борюкалися сини-близнюки, і саме в цей момент один кір-чив другого,— чи то Кузьма — Дем'яна, чи то Дем'ян — Кузьму, такі вони були схожі один на одного.
— Як Орися?— тільки-но зайшли вони в хатину, спитав Грицько.
— Одужує помаленьку. Вже сама і хату перейде. Але слаба ще, звичайно.— І зразу ж спробував перевести мову на інше:— Ну, а з тобою що? Сам ти чи не захворів? Що у валянках в хаті, шия замотана. Ти що, може, і з хати не виходиш?
— Ні, з хати виходжу. А за ворота, правда, не ступав ще ногою.
— Чого?
Грицько, замість відповіді, сам запитав:
— А вона що думає, чого я не був іще у вас і досі? Артема шпигнуло і оце "вона" замість "Орися", і те, що
Грицько так безцеремонно пропустив повз вуха його запитання, і він, замість відповіді, спитав з неприхованою іронією:
— А ти певен, що вона знає про твоє повернення? Я, наприклад, зовсім не певен.— А помітивши, як після цих слів Грицько зніяковів, щоб надати словам своїм ще більшої переконливості, додав:— Та й звідки їй знати було? Ми з матір'ю тільки вранці сьогодні вернулись, Мотря в сипняку лежить. (Про Остапа він навмисне не згадав). Сама на хазяйстві з Кирилком.
— Та це однаково — знає чи не знає,— після мовчанки сказав Грицько.— Якщо не зараз, то згодом узнає.
— А тобі що, важко пояснити буде Орисі своє сидіння дома оці три дні?
— От іменно!— признався Грицько.
— Ну, тут я тобі не порадник. Бо не знаю ж і я причини. Може, ти скажеш?
Грицько повагався трохи, потім сказав:
— Про це не так просто розповісти. Хіба, може... поки обід...— Не доказавши, він одійшов до вікна і вже взяв з лутки пляшку з рудою рідиною і склянку, але на порозі став батько.
— Ходімо, хлопці, обідати.
В хаті за ці кілька хвилин, поки хлопці були в хатині, все перемінилося. Стіни, правда, були такі ж темні, але від свіжої ясно-жовтої житньої соломи, якою була потрушена долівка, у хаті повиднішало. Стіл був застелений по краях чистим вишиваним рушником, і на ньому розкладено ложки, не буденні, а покупні — червоні з синіми квіточками. Тільки перед місцем господаря лежала темна саморобна ложка, яку він сам і вистругав з власної груші, що всохла ще в перший рік війни. Господиня, уже переодягнена в святковий одяг, поставила миску борщу на стіл і запросила сідати за
СТІЛ* 119
— Тільки вибачай, Артеме, за пісний обід. Пилипівка.
— Це ви мені вибачайте: нежданий гість...
— Е, не вигадуй,— перепинив Гордій.— Чого там нежданий! З такої нагоди годиться й по чарці випити.
— Аякже!— Федора дістала з мисника, поставила на стіл карафку з рудою рідиною.
Розмова за столом спершу зайшла про останні події в Славгороді. Гордій завів мову про це. Але Артем обмежився на цей раз стислим викладом, бо й Грицько недавно з города, напевно, розповів уже дещо. Та й, крім того, йому зараз хотілося використати нагоду, щоб дізнатися більш про вітро-балчанське життя. Почав розпитувати про недавній "бунт" солдаток. З чого воно зайшло?
— Зайшло воно з того, що у декого ще з осені хліба не стало. На лободу перейшли. Щомісяця комітет видавав солдаткам таки хоч потроху. Щоб було з чим лободу мішати. А в цьому місяці — відмовив Пожитько.
— А чого?
Гордій трохи повагався, а потім відповів-таки:
— Бо треба було їм, щоб солдатки самі з комори хліба взяли. Щоб без обліку. Кінці легше тоді сховати в воду. На їхнє й вийшло. Тепер спробуй докопатись: комісія була, акт склала на без малу півтисячу пудів! Нема правди на світі! Або й з деревом, що оце з казенного лісу земельний комітет дозвіл рубати дає. Яких махінацій вони тільки не роблять! Ухвала є, щоб за гроші. Воно там і гроші не які. Але з тими, що за оренду землі, бо Погорєлову не все таки віддають, якийсь процент лишає земельний комітет і собі, на всякі витрати,— разом з цими неабияка сума набралася б. Еге ж, коли б добра половина не попадала шахраям у кишеню. Хіба й мені Пожитько не натякав, як я платив гроші за дерево, що можна було б набагато дешевше, коли б підсунув йому щось. Ні, це не по мені! Зробив вигляд, що не зрозумів натяку. Заплатив усе, що належало, та й ходю собі, очей не ховаючи. А це вже до нової махінації заздалегідь готуються. З худобою.
— З якою худобою?— не зрозумів Артем.
— З економічеською. Коли землю поділять, то й до худоби ж черга дійде. До цього моменту вони й готуються: як її ділити? Кому щоб вона попала. Але так, щоб — ненадовго.
— Ненадовго?
— Авжеж! Бо яка ж користь їм з того буде, як — надовго? А тим більш, як — назавжди. Ніякої користі.
— Ну, то як же вони планують?
— Щоб достеменно, то я, звісно, не знаю. Бо на зборищах їхніх не буваю. А з того заключаю, що капне випадково, чи й навмисно закине Будочку котрийсь із них. Щоб промацати, чим я дихаю. Таке вже становище моє зараз у громаді,— середнє, як пишуть у газетах деяких. Та н у ваших, більшовицьких. Зустріне мене Легенда Петро на вулиці,— не обмине, щоб не пристояти, не погомоніти. Але й Шумило там чи Гмиря — так само. Уже й про це закидали вудочку.
— Які ж їх наміри?
— Перш за все, щоб худобу не даром роздавати, кому вже там громада ухвалить, а за гроші.
— Дурниця! Та хто ж піде на це?! Білими нитками все це шите. Де ж гроші у бідняка?!
— Ціну божеську. І не всі відразу. На виплату. А для цього кредитове товариство підбивають утзорити.
— Одна вже кооперація є,— ставлячи на стіл другу страву, сказала Федора.— Так ції мало вже. Є ще такі, що в правління хочеться, щоб і тут шахраювати.
— Самі винуваті,— відказав жінці Гордій.— Не обирайте шахраїв!