Обережно він підійшов до рогу і чуйно прислухався. Упевнившись, що близько нікого нема, перебіг вулицю і зразу ж, на першому кварталі, побачив натовп жінок, що тулились під стіною хлібної крамниці. Він підійшов і спитав, чи не проїздили тут гайдамаки.
— Будь вони трижди прокляті,— сказала одна з натовпу.— Накоїли вже! Отакого чоловіка вбити!
— Та ще ж як убити!— додала друга.— Одинадцять ран штикових!
— Тесленка вбили!— пояснила Віра Пасішник, сусідка Романова, впізнавши його. Потім спитала, чи не Олю шукає він.— Там вона, в дворі.
— Нема її там,— сказала якась жінка.— Я щойно звідти. Пішла з Фросиною до Боруха, щоб тіло відвезти додому.
Роман не вагавсь ані хвилини. Звичайно, треба б чим швидше на завод, адже чекають там, навіть не знають про арешт Бондаренка та Супрун. Але він просто не міг пройти мимо.
Ось і ворота, звідки він виходив тоді, радісно схвильований розмовою з Тесленком. З двору вийшли дві жінки. Він спитав і їх, чи немає гайдамаків у дворі,— бо могла ж бути засідка.
Тоді зайшов у двір. Збентежений, з завмерлим серцем став приглядатися. Але тіла ніде в дворі на снігу не видно було. Тільки сніг, цілинно-білий тоді, зараз увесь був стоптаний чобітьми. По той бік двору, за полісадничком, стояв одноповерховий будиночок, і в одному крилі його світилось.
Роман пішов просто на світло, куди вела протоптана стежка од воріт. Надвірні двері в коридорчик були відчинені. Не причинені двері були і в квартиру праворуч. Не стукаючи, Роман відчинив двері, і перше ж, що впало йому в очі, коли він протиснувсь крізь натовп біля порога,— на тапчані, застеленому білим, горілиць лежав мертвий Тесленко. У самій гім-настьорці без пояса (хоч тоді в партійному комітеті був у шинелі; видно, зняли з нього потім), в чоботях. Вся гімнастьорка на грудях, на животі — і штани були в кривавих плямах. "Одинадцять ран!"— спалахнули в пам'яті слова жінки з натовпу біля хлібної крамниці; і на шиї рана. На блідому обличчі криваве садно на вилиці. Голова була трохи схилена набік, і здавалося, що навіть і зараз, мертвий, прислухався він чуйно до того, що діється там, за вікном, в напруженій тиші стривоженого міста.
Роман довго дивився, не одриваючи очей, в лице забитого. Потім сльози затуманили йому очі, і крізь отой туман раптом живе лице Тесленка глянуло на нього, і як живі зазвучали в пам'яті його слова: "Бо хто ти такий?! Потомствений ливарник, свідомий робітник. То як же ти можеш стояти осторонь від боротьби свого класу? І не стоїш, знаємо!" Спазми здавили Романові горло, і нервове напруження цілої ночі розрядилось нарешті: він поривно ступив до тапчана, опустивсь на одне коліно і в тузі невимовній припав лицем до плеча мертвого Тесленка.
А за хвилин п'ять уже виходив з кімнати. До коридора заходив гурт людей. Роман, щоб дати пройти їм, відступивсь на крок, і в цю мить двері з квартири напроти прочинились раптом, і голос, що здався знайомим Романові, сердито сказав:
— Та майте ж совість! Хоч двері причиняйте! Не літо ж!— Потім, зозла з грюкотом зачинивши двері, додав, мовби сам собі, але чути було з-за дверей і в коридорчик:— Прямо як... до плащаниці!
— Ах ти ж, ідоле косоокий!— обурилась одна з жінок.— "Як до плащаниці!" Зате ти вже напевно радієш!
— А хто він такий?— не втримавсь Роман, бо думка, де він чув оцей голос, весь час плуталась у голові.
— Хіба й так не видно хто!— сказав чоловік, а жінка, та сама, що ідолом назвала, додала:
— Акцизник. Тепер у газеті вкраїнській працює. В отій, де більшовиків усе лають. Левченко.
Але й прізвище це нічого не говорило Романові. І тільки за ворітьми вже згадав раптом. Авжеж, що так! Оцей самий голос він чув не далі, як сю ніч, коли вийшов о другій годині ночі з партійного комітету. На воротях зіткнувся був з маленьким чоловіком у сірій бекеші. Від несподіванки чоловічок аж у кучугуру відскочив був, але потім оговтавсь і, коли Роман уже виходив за ворота, не втримавсь-таки, гукнув неголосно: "Добродію, ви часом не до мене приходили?"— "Ну, певна ж річ,— думав зараз Роман,— якщо з "добродіїв"...— Думка зупинилась на мить і потім не пішла-таки цілиною, а звернула на щойно протоптану стежку:— Якщо з "добродіїв", то як же йому не радіти?! От сволота!"
До самого заводу Роман, надолужуючи тепер, майже цілу дорогу не йшов, а біг без перепочинку. Єдиний тільки раз,— це вже як поминув тютюнову фабрику Гурарія на Кузнечній, коли в нічній тиші раптом залунав басовитий заводський гудок, Роман зупинивсь і, стомлено притулившись плечем до стовбура акації, стояв і думав, що це за гудок може бути. Шабашити нічній зміні рано, бо навіть іще й не світає. Про це ж говорило і те, що, коли затих гудок, ні одно з підприємств міста не відгукнулось, як то завжди буває, своїм гудком.
А підходячи до заводу, Роман уже зрозумів, що завод справді не працював: не гупали парові молоти в ковальсЬкому цеху, не вищали циркулярки в столярному...
Біля дверей у прохідну стояло двоє оружних; впізнав Роман — Іван Гурін і Петро Соха.
— Чого ви, хлопці?— спитав Роман, бо ніколи цього не бувало раніш.
— На варті,— поважно відповів Іван.— Проходь!
І в самій прохідній теж було кілька бійців заводського червоногвардійського загону і сам командир цього загону Микита Куліш. Побачивши Романа, Куліш зрадів:
— Нарешті! А ми вже боялись, чи не потрапив і ти разом з Бондаренком.
"А звідки вони знають уже про Бондаренка?"— здивувався Роман і хотів спитати, але подумав: яке це має значення? Замість того спитав, чи Шевчук з Кузнецовим приходили.
— Давно! Ось-ось має мітинг початись.
В заводському дворі вирував шумливий стоголосий натовп — уся нічна зміна. З усіх цехів сунув народ до складального,— тут завжди, чи то в самому цеху, чи на майданчику перед ним, відбувались загальнозаводські збори, мітинги,— і як тільки Роман відійшов від прохідної, людський потік підхопив і поніс його. З гомону, що глухо клекотів навколо нього, Роман одразу збагнув: знають уже всі про смерть Тесленка.
— От катюги!— впізнав Роман за спиною в себе густий бас Недолі Герасима, з ковальського цеху.— Отакого чоловіка дорогого убити!
— Кажуть, геть-чисто штиками скололи!— додав хтось.