— А хіба ж вони люди! Звірюки!
— Добре сказав про них сам же Тесленко,— озвався . токар Яковенко.— Стоїмо з ним учора, зустрілись на вулиці,
а мимо якраз проїздять... та ці ж таки полуботки. Я й питаю: "Що воно, Петре, за нова напасть оце на нас? Як їх розуміти треба?"—"Шлак!"
— Збирався на збори сьогодні до нас...
— Е-е, не прийде вже!— журно зітхнув котрийсь.
— Казав: "Працював завод і працюватиме. Закрити не дамо!"
— Та певно! Бо як же це можна — щоб закрити завод! А ми ж тоді куди? З торбами по світу? Як ті погорільці?..
— А цього їм і треба якраз. Капіталістам. Порозганяти нас хочуть із міст, розпорошити робітничий клас. Щоб революцію придушити!
— Не вийде!
А в іншому гурті простуджений голос ображено гудів:
— Що ти плетеш! Як можна казати таке —"самі винуваті"!
— А хто ж? Хто винуватий, що ми й досі не хазяї у себе в Славгороді? Що всякий пройдисвіт...
— Таж у нього військо. Батальйон цілий. А ми — неоруж-ні. Що ми проти нього?
— Не тільки в зброї сила. Нічого й зброя не допоможе, якщо ми будемо й далі оглядатися...
— А хто це "ми"?
— Та ти перший, Миколо Сидоровичу. Оце хоч сердься... В такий момент прямо у вічі тобі кажу. Та хіба ти один? Хіба мало ще серед нас отаких, що ждуть, сподіваються: десь хтось за нас і цю революцію зробить. На тарілці піднесе. Як тоді, в лютому.
— На тарілці, кажеш?
— Та майже. Бо ж тільки турнули тоді петроградці царя Миколку разом з трухлявим троном, то за кілька днів і вся імперія його розвалилась. А капіталізм не розвалиться так. Корчувати його треба. Тут, брат, уже на всіх вистачить роботи! До сьомого поту!
Біля входу в складальний цех, на майданчику біля викочених з цеху гарматних лафетів та зарядних ящиків (продукція нічної зміни) теж уже товпився народ, і гомін тут кипів бурхливіше...
— А смерть Тесленка ми вам ніколи не забудемо!— гримів гнівний голос у натовпі.— Так і затямте собі!
— Та ми ж тут при чім?
Роман одразу впізнав голос Варакути, з столярного цеху, вожака українських есерів на заводі. Горлань і демагог, з непогано підвішеним язиком, він мав певний вплив, і не лише серед "сезонників", до числа яких належав і сам (так звали на заводі спритників, що, ховаючись від мобілізації в армію, не один десяток їх проліз на завод), але і серед деякої частини кадрових робітників, найвідсталіших. Та зараз він менше всього думав про своїх підопічних, про свій авторитет у них. Зважаючи на настрій робітників, він кляв себе в душі за те, що не зник на цей час. І зараз, втягши голову в плечі, тільки й думав, як би вислизнути з натовпу.
— Не на ту адресу, Приходько, звертаєшся. До отамана полуботківців адресуйся з своїми претензіями.
— Із своїми? Одверто сказано. А у вас, значить, до гайдамаків "претензій" ніяких нема? Цілковито задоволені?
— Та певно ж!— з гурту крикнув хтось.
— Нічого спільного не маємо з ними. А отаман Щупак,— нехай буде відомо вам,— і не есер зовсім. Есеф , здається.
— Одним ми-ром мазані.
— Нічого спільного, кажеш. А провокатор Деркач в саперному батальйоні? Це ж уже ваш, чистокровний есер! 'А хто засідання Рад зірвав учора ввечері? Хіба не ви разом із своїми "побратимами"— меншовиками та бундівцями?!
— Не знаю нічого. Не був я на засіданні. Був там, де і ти,— в цеху. І нема чого...
— Та ні, є чого!— Роман і сам незчувсь, як ті слова вихопилися в нього. Розштовхуючи плечем тих, що стояли спереду, він протиснувся ближче до Варакути, з гнівом і огидою дивився на нього і карбував слово по слову:— А вчора... у газетці своїй паскудній... не били ви чолом гайдамакам?! Чого ж мовчиш? Ви ж їм хліб-сіль підносили... Лицарями взивали! Оцих бандитів з великого шляху! Мовчи!— не дав він Варакуті рота розкрити.— Полигач буржуйський. І йди геть з-перед очей моїх. Бо я з тебе зараз душу випущу!
Біля самого входу в цех гурт робітників оточив заплакану Таню Бондаренко. В гурті цьому був і Шевчук, і Кузнецов, ще кілька членів комітету. Розпитували дівчину. Тут же Іванов, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, читав сам собі текст відозви до всіх робітників міста Славгорода, щойно ухваленої на спільному засіданні партійного комітету та заводського партійного осередку, на яке він запізнився.
— Ну що?— спитав Шевчук, коли Іван скінчив читати.
— Цілком згоден. А тільки — чи встигнемо до дванадцяти! Відозва відозвою, але, щоб організувати загальноміську демонстрацію як слід, цього замало. Треба по всіх підприємствах раніше мітинги провести.
— Так же й думаємо,— озвавсь Кузнецов.— Зразу ж після мітингу і розійдемося всі по підприємствах. Встигнемо на дванадцять.
— Зволікати ніяк не можна! Кожна година дорога!— сказав Шевчук. І раптом побачив Романа Безуглого.— Ну, де ти пропадав?
— А що я мав робити! Побачивши їх під конвоєм, мерщій бігти сюди?— відказав Роман.— Про це ви вже і без мене знаєте.
— А ти що знаєш іще?— аж кинувсь Шевчук. Та й решта всі насторожились.
— Повели в ешелон. Отаман Щупак наказав доставити до нього особисто.
— Слухай, Луко...— крикнув хтось із натовпу.— Так треба ж негайно послати в штаб. До головного бандита їхнього. Щоб негайно ж звільнити.
— Аякже! Зробимо!— Від недавньої пригніченості в Шевчука не лишилося й сліду. Туга по Тесленкові перекипіла в серці у гнів, що владно вимагав дії. А звістка Іванова про три сотні гвинтівок, добуті сю ніч Артемовим загоном, сповнила серце його гордістю за товаришів і ще більшою вірою в сили робітничого колективу.— Все зробимо. І в штаб пошлемо. Але уже й зараз,— він навмисне підвищив голос,— адже є їхні очі та вуха і тут, серед нас. Отож хай слухають: тільки пальцем нехай торкнуть їх — сторицею відплатимо! А заодно нехай уже знають і те, відкрию їм секрет: цієї ночі наша Червона гвардія зросла на триста штиків! То що, Василю Івановичу,— звернувся він до Кузнецова,— будемо вже починати?
— Пора.
Шевчук підійшов до зарядного ящика, став ногою на спицю колеса і одним рухом вихопився на зарядний ящик. Стояв, як на трибуні. Перекриваючи клекіт голосів, гукнув на повний голос:
— Товариші!
Гомін поволі став утихати. Шевчук не поспішав, чекав, поки стихне зовсім. Уже замовкли всі. Хіба що кашляне котрий. Шевчук уже хотів був почати і затримався мимоволі: як стогін з велетенських грудей, десь аж із того краю міста, напружену тишу розітнув раптом гудок паровозного депо. Ні, це не був звичайний гудок: до кінця нічної зміни ще лишалася добра година.