— Ведуть!— сказав один за парканом.
Романове серце мовби спинилось. Відчув, як на одну мить потьмарилося в голові. А як отямився, чути вже було — кроки в дворі наближались до воріт, і чути було гомін гайдамаків. І такий розпач раптом пойняв Романа від почуття своєї безпорадності, що спазми здавили горло і силувати треба було себе, щоб не розридатись. Зціпивши зуби від люті, тамуючи подих, Роман ступив крок до хвіртки, чуйно прислухаючись до того, що робиться по той бік паркана в дворі. "Невже й Бондаренка оце зразу?.." І тільки подумав це, як уже знав, що іншого виходу зараз немає для нього, тільки один-єдиний: разом із Бондаренком умерти! Штик у руці наче зрісся з кистю руки. Стояв напоготові, ловлячи вухом кожен шерех. "Хай смерть! Але одного-двох шимену-таки!" Ось підійшли до самих воріт і спинились. І раптом жіночий голос порушив напружену тишу:
— Здрастуйте, Федоре Івановичу!
— Здрастуй, Мирославо!— відповів Бондаренко з-під самого паркана, за крок від Романа.
— Не розмовляти! — крикнув гайдамака.— Ведіть, хлопці! Роман тільки й встиг, що на два кроки відскочити від
хвіртки (до ґанку вже не було часу відбігти), і став за товстим осокором.
Першими у хвіртку, задкуючи, вийшли два гайдамаки і спинились на тротуарі, наставивши штики на хвіртку. І ось просто на них вийшов Бондаренко, потім Мирослава. Вслід за ними вийшло п'ятеро гайдамаків, чотири з них так само з гвинтівками напоготові, а п'ятий, видно командир, без гвинтівки, з револьвером у руці.
— Бруком ведіть!— скомандував офіцер і, коли вже конвой з заарештованими рушив серединою вулиці, сам пішов поруч тротуаром.
Роман почекав, поки відійшли кроків на п'ятнадцять, тоді обережно, з затиснутим в руці штиком, рушив услід за ними.
Як довго тягнувся цей тяжкий похід! Дарма що йшли вони звичайною ходою. Нарешті дійшли до головної, Миколаївської, вулиці, звернули ліворуч до центру. Але не пройшли кварталу, як нагло спинились: назустріч їхав кінний роз'їзд. Обмінялись паролями. Під'їхавши до конвою, один з вершників посвітив електричним ліхтариком: пасмо світла вихопило з темряви в колі гайдамаків постать Бондаренка в незміннім кожушку і ушанці, а поряд у білій хустці — Мирославу.
— Куди ведете?— спитав вершник.
— В штаб. В ешелон.
— І охота вам! Шльопнули б на місці...
— Наказ доставити будь-що живими. До отамана особисто.
— Ми тепер усі — отамани! Ану, розступись!—хрипнув другий вершник і мало не наїхав конем на передніх конвоїрів.
— Ось не дурій!— крикнув начальник конвою.— Наказ е наказ. Отаман і без тебе придумає, що з ними зробити. їдьте собі.
Ліхтарик погас. Роз'їзд і конвой з заарештованими роз-минулись. Роман під час розмови стояв за афішною тумбою, прислухаючись. Роз'їзд наближався зараз до нього.
— Отаман придумає, каже,— озвався раптом.той самий, що раніш, хрипкий голос.— Придумає — та й випустить, може. Як учора того петроградця.
— Та ні, навряд. А вчора, що він мав тоді робити? Як уже чохли з гармат познімали. Уявляєте, хлопці, що з нашого ешелону лишилося б? Мокре місце та купа трісок.
Замовкли. Якраз проїздили повз афішну тумбу. І раптом озвавсь котрийсь високим тенорком:
— І ти скажи. Отаке зчинилось було, а ми собі в казармі, як на хуторі, ні сном ні духом,— хропимо.
— Дякуй богові та щасливому випадкові, що роз'їзд якраз до казарми під'їхав. А то... не одного з нас уже б зараз оце чорти на сковороді підсмажували.
— Ти думаєш?
— Факт. А чого ж вони в казарму добивались! Уже й вартових познімали були.
— Ох і гади ж! Та ще їх милувати?! їй-богу, вернусь! Роман бачив, як один із них кинув коня вбік — аж сніг
бризнув фонтаном з-під копит. "Та кинь! Ну їх!.." спробував котрийсь затримати. Але гайдамака вже розвернувсь конем і галопом мчав сюди. За ці кілька секунд, поки гайдамака порівнявся з афішною тумбою, Роман тільки й встиг подумати, що повинен будь-що не пустити його. "За повід коня..." А що буде далі, Романові вже не було часу думати: гайдамака вже був за два кроки від нього. Ту ж мить двома стрибками Роман, з штиком у руці, кинувсь на середину вулиці під самі груди коня. Але за повід вхопити не встиг: кінь шарахнувсь від нього набік, гайдамака випав із сідла, але зачепився ногою в стремені. Кінь пробіг кільки кроків і спинивсь, заіржав. Потім стало тихо. Може, падаючи, вдарився гайдамака головою об брук, може,— кінь копитом. А тільки не чути, щоб він вовтузився. Це, власне, і врятувало Романа, а може, і не тільки його, може, і заарештованих. Але чи зовсім? Адже кожної хвилини знепритомнілий міг очуняти і тоді ще з більшою люттю здійснити свій намір. Щоб запобігти цьому, Роман уже кинувся до нього з наміром приколоти, але почув тупіт копит позад себе, і єдине, що лишалось йому (коли б кинувсь тікати, помітили б),— упасти в замет і притаїтись.
їх було двоє. Під'їхали й спинились біля коня без вершника. Один сказав:
— Як він умудривсь?
— Менше ханжі нехай п'є!— відповів другий.— Чи він хоч живий?
Чути було, як сплигнув один з коня, став вовтузитись, певно, вийняв тому ногу із стремені.
— Дихає. Але що з ним робити, поки очуняє?
Роман не став далі чекати. Поповзом, поки вони возились з ним, він доліз тротуаром до перших воріт. Через двір пробіг до паркана й переліз у другий двір. Звідти вийшов на вулицю, добіг до першого провулка і завернув за ріг. Пам'ятаючи весь час про сліди на снігу, що лишав по собі, Роман петляв по завулках, аж доки не вибився із сил. Лише тоді спинивсь, оглядівсь і побачив, що заблудивсь. Як не придивлявся він до будинків, завалених снігом по самі вікна, вони все здавались йому незнайомими. Присвітити до таблички з номером над ворітьми не рискував. Та й заметено снігом таблички— хіба розбереш! Хоч стукай у вікно та питайсь! І тиша така в місті, наче воно вимерло. Тільки віддалік на вокзалі чути було гудки маневрового паровоза. Власне, він знав, куди йти: раз вокзал там, то йому на завод — у протилежний бік. Але де саме він зараз, чи далеко від Миколаївської, яку треба перейти?
І раптом майже над самою головою продзвонив годинник на думській башті. Роман навіть кинувсь від несподіванки й подиву. Та це ж Херсонська! Он то — гостиниця "Брістоль", а через вулицю на розі не видна в темряві дума. Виходить, весь час петляючи, він вернувсь майже на те саме місце. До Миколаївської було яких кроків з півсотні.