— І оце ж, Лука, щодня отак,— озвалася раптом Безуг-лиха з-за ширми.— Як не підеш удосвіта, не померзнеш у черзі до ранку, то й сидітимеш без хліба.
Шевчукові не хотілося розмовляти — промовчав. Але Безуглу це не спинило, озвалася знов:
— А на базар хоч і не йди: тільки розстроїшся. Все на базарі є: і печений хліб, і мука мішками, м'ясо — тушами, але ж хіба докупишся? Шкуру з тебе дере, а вигляд у нього — наче милостиню тобі подає. Вчора підходю до одного. Сидить на санях, на мішках — у кожусі, ще й кобеняк зверху... Як істукан... Питаю, почім мука. І оком не повів на мене. "Чи ти, чоловіче, глухий, може!"—"А тобі що, повилазило? Не бачиш, що снідаю! Непродажна за гроші мука. Міняю".
— Куркуль!— не втерпів Лука Остапович.
— Не знаю, хто він такий. Півпаляниці в одній руці, а в другій — шматок сала; ножем відріже скибочку, кине в рот, а щелепи, як жорна,— аж борода ходором ходить. Очі свинцеві — втупився в одну точку... Навіть моторошно мені стало!..— Помовчала трохи й, зітхнувши, додала:— Еге ж, зараз селяни живуть!
— Не всі однаково,— озвався Шевчук.— Бондаренко розказував сьогодні — приїхала сестра з села. То розповідає, що в них дехто уже лободу в хліб примішує.
— Авжеж, не всі однаково.
— Ну, а куркулі справді зараз розкошують. Раніше гроші кожен складав, щоб іще землі прикупити, а зараз землі не купиш. А солити керенки не годяться: бомажки! Ото й дивиться, чи ціла сорочка на тобі, щоб зняти... Дарма! З капіталістами та поміщиками ось упораємось, ми їм апетит спортимо трохи, доведемо до норми!. До кімнати зайшов Роман.
— Довго нема. Учора я за півгодини вже дома був.
— Ти таки молодший,— сказав для власного заспокоєння Шевчук.
Роман сів теж до столу і закурив. Довгенько сидів замислений. Потім таки не втримавсь, озвався півголосом:
— У мене, Луко Остаповичу, вчора з Тесленком дуже важлива була розмова.
— А що ж ти досі мовчав?— нахмурився Шевчук.
— Не про те. Питав, чи не надумався я в партію вступити.
— Давно пора.
Роман помовчав трохи і зітхнув раптом:
— А я от і досі не певен — чи пора! Цілу ніч думав про це. Згадував Тесленка, кожне слово його, кожен рух... І таки бачу, що не міг би я так, як він... Не витримали б нерви.
— А ти до Тесленка, Романе, так зразу не рівняйсь,— сказав Лука Остапович, не давши йому навіть докінчити фразу.— Тесленко такий гарт пройшов! Пам'ятаю, ще в дев'ятсот п'ятому році...— І обірвав мову, став прислухатися.
Справді, від воріт по рипучому снігу — чути було — наближались кроки до флігеля. Шевчук по самій ході впізнав Кузнецова.
— Сам-один іде. Що ж це значить?— подумав уголос Шевчук і звівся на ноги. Звівся на ноги й Роман, ступив до порога і відчинив двері. До кімнати увійшов Кузнецов. Переступив поріг і спинився. З-під ніг з коридорчика валила сива холодна пара. Язичок полум'я у каганчику на столі раптом здригнувсь і затіпався сполохано. На стінах заходили кострубаті тіні.
— Що таке?— спитав Шевчук, з самого виразу обличчя Кузнецова зрозумівши, що трапилося щось.— Та не мовчи ж!
Кузнецов рвучко повернув до нього обличчя. Лице суворе і ніби схудле: глибоко запали щоки — так різко виступили жовна. І ще мовчав кілька секунд. І врешті розціпив-таки до болю стиснуті зуби. Сказав тихо, майже пошепки:
— Убили Петра! Закололи штиками!
Коли б грім оце зараз, серед зимової ночі, гримнув у саму хату, то не приголомшив би Романа отак, як оця страшна звістка. Як стояв біля порога, так і застиг на місці. Наче крізь сон, чув плач і божкання матері. За два кроки від нього стояв Шевчук, затуливши долонями обличчя, і теж плакав, трудно, як плачуть звичайно чоловіки: беззвучно, тільки судорожно здригалися його плечі.
— Ну, годі, Луко,— сказав Кузнецов.— Сльозами не вернеш!
Щось нерозбірливо спитав Шевчук.
— А хто ж бачив! Ніхто не бачив!— відповів Кузнецов.— Лежить на снігу в дворі... Від самих дверей кров на снігу...
Нараз в уяві Романа виник оцей двір,— коли він виходив тоді через чорний хід,— вкритий цілинно-білим снігом. І раптом йому навіть подих забило. Поривно, з розпачем сказав:
— Я знаю! Це вони моїм слідом!
Але ні Кузнецов, ні Шевчук навіть не глянули в його бік на ці слова: яке це мало тепер значення!
— Щось треба робити, як же так залишити!— озвався Шевчук.
— Там уже є наші. І Оля там,— сказав Кузнецов, затяг-ся востаннє цигаркою і кинув під ноги.— А нам треба мерщій Федора та Мирославу сповістити.
— Збирайся, Романе! Та стривай!— Бо Роман уже схопився за ручку дверей.— А де ж ми зберемось?
— На машинобудівному заводі. Туди й Іванову з патронного ближче, а по дорозі Корецького захопимо з собою.
— Іди, Романе. Нехай негайно на завод пробираються. Роман уже відчинив двері, але раптом згадав, підійшов
до грубки, де лежала купка полін, і взяв німецький штик, яким звичайно жінки кололи лучину на розпал, застромив за халяву і тоді вийшов з кімнати.
Ніч була тиха, беззоряна. Але від білого снігу на землі, від білих, забуркованих снігом парканів і стін будинків, від білих дерев понад тротуаром не так уже й поночі було на вулиці. Пильно приглядаючись, Роман швидко йшов тротуаром, часом навіть підбігаючи. Де можна було, скорочував дорогу собі, пробігаючи прохідними дворами. І хвилин через десять був уже на Гоголівській. Лишалось перейти вулицю, і на першому ж кварталі, в другому чи третьому будинку від рогу, не пам'ятав точно, жив Бондаренко. Роман уже сміливіш, бо за всю дорогу не зустрів ні душі, перейшов вулицю і раптом помітив на тротуарі сліди багатьох ніг.
"Невже спізнивсь?"— подумав з тривогою.
Тепер ішов дуже обережно, весь час не одриваючи очей від сліду під ногами.
Ось і будинок той — двоповерховий, з ґаночками з обох кінців фасаду. Роман уже поминув його, був за яких два кроки від хвіртки, куди завертали сліди, як за парканом грюкнуло в двері і хриплим голосом крикнув хтось:
— Сказано, не виходь! І не виходь!
— А ти стукни прикладом по голові!— сказав другий гайдамака.— І чого їх так довго нема!
"Двоє!" Роман тільки тепер згадав і вийняв з-за халяви штик. Він іще гаразд не розумів, що все це значить, і губився в догадках. Може, вартують, щоб з хати не вийшов, чекають собі підмоги? Але чого б же вони вдвох прийшли, удвох не наважилися б. Скоріше всього — вискочив Бондаренко з хати, погнались за ним, а ці вартують, щоб ніхто з хати не вийшов, не зчинив галасу. І це припущення видалося йому таким імовірним, що він відразу ж повірив у це. Навіть відлягло трохи від серця: може, й не піймають!