На цьому й обірвалась розмова. Кузнецов трохи ще посидів і потім знову ліг.
"А справді,— думав Роман, відкритими очима дивлячись у темряву.— Ну, скільки їх, партійців, хоч би й на нашому заводі? Чоловік тридцять, не більш. Майже на тисячу робітників. Авжеж, мало. І це тоді, коли не хто інший, саме ми, робітники, що з мозолями на долонях, в першу чергу повинні вступати в ряди своєї робітничої партії. Так чому ж?.. І що там далеко ходити! Та ось я перший..." Пригадалось: не раз його товариші — однолітки, молоді члени партії та навіть і дехто з старших партійців, що добре знали його за п'ять років роботи на заводі, питали його (найчастіше просто так — мимохідь), чого він не подає в партію, відповідав завжди коли не жартом яким, то якою-небудь занадто вже невиразною відповіддю: "Ще встигну", чи щось подібне до цього. "Ну, дивись. Тобі видніш". І на цьому, звичайно, кінчались розмови, не залишаючи в душі юнака ніякого сліду. Але одного разу... Це вже восени було, якраз під час його весілля. В оцій самій кімнаті (привіз уже молоду додому!) сиділи за столом. Уже було по обіді. Жінки з молодою господинею під вікном на ґаночку співали, в хаті лишилися майже самі чоловіки, курили, розмовляли. І раптом котрийсь (та Микита Куліш із столярного) ні з того ні з сього: "Ну от, Романе, уже й жонатий ти чоловік, можна сказать. А в партію так і не надумав! Скільки не агітував тебе!" Може б, і на цей раз Роман відповів, як раніш, але не дав Тесленко, Олин хрещений батько, обізвався аж з того кінця стола: "А який же зв'язок, Микито, між женитьбою і партією? Це речі різні. Женитися поспів чоловік, а до партії ще, може, і не доріс".—"Мабуть, що так",— сказав Роман трохи ображено. "А ти не ображайся!"—"Чого б я мав ображатись? Не доріс — ну й не доріс. Може, таки доросту коли-небудь. А тим часом навіть і безпартійним бувши...— Він майже з викликом глянув на Тесленка:— Хіба ж тільки сама партія революцію робить?"—"Ні, не сама. Ні в якому разі!— відповів Тесленко.— Це була б загибель для партії, коли б вона відірвалась від мас. Що таке партія? Наша більшовицька ленінська партія? Підкажи, Микито".— "Авангард робітничого класу".—"От іменно: передовий загін, який веде за собою увесь революційний пролетаріат. Та й не тільки!.. А і бідноту сільську теж. І взагалі — весь світ голодних і рабів, як то ми в "Інтернаціоналі" співаємо; веде крізь жорстокі криваві бої у ясну далечінь соціалізму. Оце тобі, Романе, загальна картина така. А тепер, коли хочеш — про деталь".—"Будь ласка!"—"Ти кажеш — і безпартійним бувши... А як же інакше?! Бо — хто ти такий? Потомствений ливарник, свідомий робітник. То як же ти можеш стояти осторонь від боротьби свого класу?! І не стоїш — знаємо. І взагалі хлопець ти непоганий. Інакше хіба б же ми видали за тебе нашу красуню Олю?! Читаєш, Романе, багато?"—"Ні, в міру".—"А не скажеш часом, звідки оці слова: "Призрак бродит по Европе — призрак коммунизма"?"—"Ні, не скажу. Не попадались іще, видно".—"Жаль, що не попадались. І ти думаєш, може, що для цього треба було томи перегорнути? Досить було палітурку відкрити. Це з "Маніфесту Комуністичної партії" Маркса і Енгельса. Щоб ти знав. Звідти й оті слова, що на нашому прапорі пломеніють,—"Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Ні,— закінчив по паузі,— поганий з тебе... Микито Куліш, агітатор!"
Було це восени, три місяці тому... І ось сьогодні в партійному комітеті знову зайшла мова про це, і почав розмову не хто інший, сам Тесленко. Кінчив писати записку, віддав йому і спитав раптом: "Ну, а в партію, Романе, ще так і не надумав і досі?" — "Та ви ж самі сказали тоді, що не доріс!" — жартома відказав Роман. "О, згадав! Коли то було! Відтоді вже скільки води спливло! Які події сталися,— світ потрясли! На голову народ виріс, то, певно ж, і ти?" — "Не знаю, збоку видніш". Саме в цей час задзвонив телефон... Скінчивши оту дивну розмову, Тесленко повісив трубку і підійшов до Романа трохи збентежений. Не мовивши слова, обняв рукою за плечі його і зразу ж повів до дверей, щоб випустити. А як були уже біля порога, сказав: "Так кажеш, що збоку видніш. Це — правда. Тому я й кажу тобі: виріс! Чи думаєш, я весь оцей час не стежив за тобою? Я знаю від Олі навіть, що саме ти прочитав за ці три місяці з її "приданого". Та дещо я з своїх підкидав тобі через неї. А від Микити Куліша знаю, що ти один із найсправніших бійців заводського черво-ногвардійського загону. Та навіть і самий оцей факт, що ти зараз отут... Чи, може, вони не сказали тобі?..." — "А що вони мали сказати?" — "Ну... хоч би те, що це місце, де ми з тобою, зараз не зовсім безпечне". Він уже хотів одімкнути двері, але передумав і взяв Романа за руку: "Ні, краще ходімо сюди. Чорним ходом випущу..."
Ні на хвилину цієї ночі Роман не заснув. Та не знати, чи й сусіди його по ліжку спали, чи, може, тільки удавали, що сплять. Бо тільки-но за ширмою чиркнула Оля сірником, певно, щоб глянути на годинник, чи не пора вже йти в чергу до хлібної крамниці, як Кузнецов мерщій підніс руку собі до очей — глянути на свій наручний годинник.
— Котра година? — спитав Шевчук.
— Чотири,— з-за ширми відповіла Оля, думаючи, що це її спитав Лука Остапович.
— Щось трапилось! — сказав Лука Остапович.
І в ту ж мить Роман уже був на ногах.
— А ви ще полежте,— сказав, звертаючись до Шевчука та Кузнецова.— Я миттю змотаюсь. Дорога мені вже відома.
— Та ні, тепер уже я піду,— сказав Кузнецов і став узуватися.
— Ви заблудитесь, Василю Івановичу... Тут через прохідні двори треба йти,— спробував Роман довести свою перевагу перед ним, але з-за ширми вийшла вже одягнута Оля і сказала:
— А я ж іду зараз. От і проведу через двори. Та й мало не до самого партійного комітету. Хлібна крамниця — це ж поруч там.
Вона взяла кошик, почекала, поки Кузнецов одягнув шинелю, і разом вийшли з кімнати. За ними слідом вийшов і Роман.
Чути було — взяв у коридорчику лопату і потім через хвилину вже гуркотів на ґанку, згортаючи сніг. Потім тихіше стало чути: прогортав, видно, стежку од флігеля до воріт.
Лука Остапович одягнувся й собі. Сів кінець столу і закурив, дарма що ось уже більше року жодної цигарки не викурив натщесерце.